read-books.club » Наука, Освіта » Безлюдні острови 17-21, Вальдемар Лисяк 📚 - Українською

Читати книгу - "Безлюдні острови 17-21, Вальдемар Лисяк"

44
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Безлюдні острови 17-21" автора Вальдемар Лисяк. Жанр книги: Наука, Освіта / Інше. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 22 23 24 ... 26
Перейти на сторінку:
слабке християнство на іслам, зробивши це таємно і від влади, яка дискримінувала мусульман, і від своїх свекрів, які могли відштовхнути неофіта. У шлюбну ніч, всупереч звичаям, він попросив свою дружину зняти покривало з обличчя, чого вона не могла зрозуміти, оскільки звичай вимагав від чоловіка розірвати хаік і оволодіти жінкою без церемоній, символізуючи її підкорення. Вона відмовилася. Він намагався пояснити, що хоче рівних стосунків між ними, без принижень. Вона нічого не розуміла і заплакала. Чим довше він пояснював, що хоче дружину-подругу, а не дружину-рабиню, яку можна купити за десять баранів, тим голосніше вона ридала і рвала на собі волосся, питаючи, чому вона йому не подобається. Вранці, почуваючись зганьбленою через те, що він не хотів кинути її на постіль, вона втекла до своїх друзів, ті ж покрили його образами, а її брат втратив життя в поєдинкові. Всі присягнулися йому помсту. Захищаючись, він убив ще двох дагімелів і повернувся в лоно християнської церкви, щоб отримати спасіння після смерті, яка гільйотиною нависла над ним.

Вислухавши, ВІН підвівся і перерізав вузи хлопця, а коли провідник потягнувся до його рушниці, той знв власну з запобіжника, сказавши:

- Не роби цього, інакше помреш!

- Дурень! - кричав провідник, - без цього щеняти нам туди не дійти, він наш щит!

- Я не звик прикриватися дітьми.

- А я не звик слухати таких, як ти, бо я з родини расів[23]!

- Це ваші проблеми. Я не дивлюся, у кого що на гербі, а тільки те, що в чоловіка в душі і в голові, а у дівчини під сукнею. Ти мені не подобаєшся, ти надто легко міняєш богів, ніби одяг від дощу чи спеки.

Тримаючи місцевого під прицілом, ВІН запитав хлопця:

- Зможеш повернутися у свій табір?

- Так, пане, — відповіла дитина, здивована тим, що іноземний гяур знає його мову.

- Тоді улітай!

Провідник схопився за голову, застогнавши:

— Ти вже мертвий, і я з тобою! Ці люди не знають милосердя і не варті його! Якщо ми не загинемо від куль, то вони нам наб’ють у вуха порох і підірвуть черепа, такий тут звичай. Від цього вибуху ти порозумнішаєш, клятий росіянин!

ВІН заперечив:

- Я не росіянин, родом з Польщі.

- Так ти ніхто, бо такої країни немає!

- Чому ж, у таких, як я, вона є.

Другий зневажливо посміхнувся:

- Подивись на карту! У таких, як ти, є тільки пам'ять про те, що минуло, як і твій розум! Тобі хочеться грати в шляхетність, але скоро побачиш, скільки коштує ця розкіш. Розмовами про країни, яких немає, смерть не проженеш!

Два дні вони їхали з готовою до стрільби зброєю. На краю гірського масиву вони опинилися в пастці: праворуч схил, ліворуч урвище, попереду й позаду десятки рушниць. Відскочили в скельну нішу. До них під’їхав один із дагімелів. У нього були блискучі очі без зіниць і міцні білі зуби, вуста були роз’їдені проказою.

- Гяур, — сказав він, — ти можеш їхати звідси, нам потрібен лише він.

- Я піду з ним, він мій провідник, - сказав ВІН.

- Ми дамо тобі провідника.

- Не треба двох, вистачить і цього.

- Тоді ви обоє помрете!

ВІН кивнув:

- Усі колись помруть, навіть Пророк не був безсмертним.

Дагімель дивно подивився на нього, потім повернув коня й поїхав геть, не оглядаючись.

Вони безпорадно стояли кілька десятків годин, поки знову не з'явився парламентар.

- Гяуре, — запитав він, — як довго вистачить тобі води?

- Поки ще є, - відповів ВІН. — Коли вип’ю останній ковток, буду пити вашу крові.

- Чому ти захищаєш цю людину, невже він тобі брат?

- Я не захищаю його, думаю лише про себе.

- Мудрість зійшла на твої уста. Залиш його, тебе ми не скривдимо.

- Якби я його покинув, то нашкодив би самому собі.

- Клянусь пророком, я думав, що ти розумний, а ти з глузду з'їхав!

- Чоловік, якого ти шукаєш, уже говорив мені це.

- Тоді доведи, що він неправий!

- Не можу, бо тоді помилився б той, хто сказав мені, що інколи треба щось втратити, щоб не втратити чогось важливішого.

На п'ятий день облоги дахімель з'явився з двома бурдюками води.

- Я повертаю тобі воду, — сказав він, — так само, як ти повернув мені мого сина. Від'їдь мирно з цією людиною, яку Аллах колись передасть до наших рук.

Він протягнув кулак до провідника і, розпростерши пальці, прошепотів:

- Хамса фі Айнек![24]

Вони залишилися самі. Коли гори скінчилися, перед ними розкинулась Данакільська улоговина (Афар), яка називається жаркою країною (Кола), порожнеча без найменшого вітерця. Вони проїжджали повз скелети верблюдів і людські черепи, бачили оазиси, що зникали, як туман, і мовчали, розділені ненавистю людини, приниженої добротою, яку їй зробили. Спека зростала з кожним днем ​​і випалена земля тріщала. До цих пісків пристали різні народи, але нікого не зустріли.

Але повітря тремтіло; свистячі пориви пустелі віщували "хамсін". Раптом небо зникло. Вершники попустили коней. Жовтий хаос гнався за ними з гуркотом тайфуну. Напівсліпі коні впали в русло сухого струмка, зламавши ноги та роздавивши два з чотирьох бурдюків. ВІН упав по-мідійські, як його навчив перс з армії Камбіза; провідник зламав ногу; тварин довелося застрелити.

- Добий мене… — попросив провідник.

- Спробуй іти, ти ж сказав, що вже недалеко.

- Навіть, якби я й спробував, води нам не вистачить. Продовжуй іти на південний захід, і ти дійдеш туди самостійно.

- Дійду з тобою.

Провідник подивився на птиць-падальників, що кружляли по небу, і виплюнув з рота пісок.

- Досить з мене твоєї великодушності, відвали від мене, росіянин!

ВІН закріпив зламану кістку провідника і, підтримуючи його, змусив іти. Вони йшли цілий день, цілу ніч і наступний день, змочуючи язики останніми краплями води. Зрештою ВІН перестав розрізняти час доби. В його голові усе потемніло, він бачив тіні старих часів і забутих людей, часом лише тиша спонукала його усвідомити велич цього простору, в якому кожна думка тане бездонно, швидше, ніж у безодні часу. З темряви виринали невиразні м’які форми озер, які він хотів би випити. У каламутній течії він бачив сріблясті тіла риб, що піднімалися на поверхню, щоб дивитися на нього гігантськими очима...

Після тривалого періоду непритомності ВІН прийшов до тями у військовому госпіталі Аддіс-Абеби.

1 ... 22 23 24 ... 26
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безлюдні острови 17-21, Вальдемар Лисяк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Безлюдні острови 17-21, Вальдемар Лисяк"