Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тільки-но зник останній промінь сонця, на флагшток піднявся зелений прапор Фероманська.
Цю ніч Рада та Альбрехт разом зі своїм загоном провели не на холодній землі, а в замкових покоях уже колишнього графа Карбрі.
Наступного дня, ближче до обіду на коні примчав комендант Тізона у супроводі охоронця. Того міста, що Мерлін збирався брати штурмом. Комендант був на зустрічі з людьми Великого герцога дуже наляканий. Люди, не замовкаючи в околицях, говорили про дивне вогняне кільце, що зависло над Кензом. Вони казали, що це була розплата графа Карбрі за його злочини. Але хто б, що не казав, його тіло так і не знайшли.
Рада та Альбрехт сильно втомилися за вчорашній день, і перед своїм поверненням до Заргансу вирішили відпочити. Хоча це виявилася занадто нереальна мрія. З самого ранку до вечора вони займалися справами по місту. Треба було перевірити ближнє оточення графа Карбрі та передивитися рахунки. Граф не був марнотратом, він жив у розкоші яку відібрав у попереднього власника замку. Скоріш за все він свідомо знищував місто, щоб помститися роду Флурмстей.
Альбрехта це злило. Він мав все контролювати, коли йому хотілося побути з Радою. Злило, що він не зміг зупинити її до походу до міста – вона складала список зруйнованого графом за ці роки.
Весь вчорашній день пройшов у напрузі. Так, що на думки про кохання не залишалося часу. Але варто було наступити вечору, як гнітючі думки повернулися.
Альбрехт стояв біля вікна, дивлячись на місто, що лежало внизу.
- Альбрехте! - гукнула дівчина, підійшовши до нього ззаду. – Ми завтра вранці повертаємось! Я надіслала звістку Мерліну!
- Добре.– важко зітхнувши, хлопець повернувся. – Найближчим часом у нас навряд чи будуть нові завдання! Що будемо робити?
- У мене є деякі плани! - задумалася Рада. Вона не збиралася розповідати Альбрехту в них. Хоча на мить у голові з'явилася думка, попросити про допомогу. – Я… мені потрібна твоя допомога! - Рада задумалася, по-дурному просити Альбрехта вплинути на Мерліна. Це могло навіть образити друга, бо він може подумати, що вона з ним спілкується, щоб бути ближче до його брата. - Хоча ні! Нічого! - відмахнулася вона.
- Якщо потрібна допомога, я до твоїх послуг! Ти ж знаєш! – схаменувся Альбрехт.
- Ти будеш першим, кого я попрошу про допомогу! Але зараз я втомилася і, мабуть, піду спати.
Альбрехт стояв і дивився на неї, не знаючи, що робити. Ідея, що спала на думку, вибила його зі звичної колії. Він ніколи так не робив. Це зачіпало його гордість. Але виснажений організм сказав, що він чхав на гордість. Похитнувшись, Альбрехт схопився рукою за стіну, відчувши, як підігнулися ноги. Голова йшла обертом.
Побачивши, як друг миттєво зблід і почав завалюватися, дівчина підскочила до нього, встигнувши підтримати. Разом вони опустилися на підлогу.
- Що з тобою? Ти наче крейда. Я покличу лікаря. – дівчина сіпнулася, щоб встати, але хлопець заперечив.
- Не треба. Я й сам лікар. Чи ти забула? – Альбрехт ледь помітно посміхнувся, сподіваючись, що вона не стане наполягати. – За ці дні я сильно втомився. Хоча я сидів, а ти цей час провела на ногах…
- Я краще буду бігати по місту, ніж розбирати папери з цифрами. – фиркнула Рада. – В мене мозок від них кипить. Я б лягла вже через п’ять годин. І вже не встала… - розреготавшись, дівчина допомогла йому піднятися на ноги та дійти до ліжка. – Відпочинь. До ранку ще багато часу.
Альбрехт картав себе за радість від нездужання. Він не хотів, щоб вона бачила його хворим та хвилювалася. Але останнім часом між ними наче щось встало.
- Можу попросити тебе за одну послугу? – коли Рада кивнула, Альбрехт більш сміливо продовжив. – Посидь біля мене трохи. Розкажи, як пройшов твій день.
- Ну, якщо тобі від цього стане краще… - знизала плечима дівчина. – День був нудним.
Губи Альбрехта сіпнулись угору. Йому дійсно поруч з нею стане краще.
Підклавши під голову дві подушки, хлопець усміхався, слухаючи її розповідь.
На моменті, коли вона розповідала про недостачу продуктів у одному з магазинів, дівчина позіхнула. Альбрехт вже майже дрімав. Замовкнувши, Рада зловила себе на думці, що вона роздивляється його обличчя. Та більш того, ловить кожен рух вій.
«Сподіваюся, що я справді така, якою ти мене бачиш. – дівчина зітхнула, подивившись на його долоню, що лежала на ковдрі. Їй хотілося доторкнутися, але вона боялась розбудити. – Сподіваюся, я колись стану гідною тебе. Якби не це прокляття я б же давно розпланувала наше весілля. – вона посміхнулась. – Але добре, що ти бачиш у мені лише подругу. – ця думка стерла посмішку з вуст. У очах застиг сум. – Бо я ніколи не пробачу себе, якщо з тобою щось станеться…»
Тепер вже притлумивши важке зітхання, Рада піднялась на ноги. Розправивши трохи пом’яту сукню, дівчина пішла до своєї кімнати. Завтра на них чекає повернення до Заргансу.
* * *
Минуло кілька днів після того, як вони повернулися до Заргансу. Була середина листопада. Постійно йшли дощі, через що дороги були схожі на грязьову кашу.
Альбрехт сидів на підвіконні, поставивши на нього одну ногу та дивився у вікно. Надворі було холодно і гидко. Хлопець за останні два дні, що вони були вже в Зарганському замку, жодного разу не бачив Раду. Його навіть відвідували думки, що вона його уникає. Адже він нічого не зробив, щоб розсердити її! Хоча це можна було зробити легко... Вона спалахувала від будь-якого необережно кинутого слова.
Чарівник згадав, як колись саме вона навчала його магії. А який найкращий спосіб з нею побачитися? Звісно ж попросити чогось навчити. Альбрехт дуже хотів літати. Хоч би легенько відірватись від землі.
Хлопець, зістрибнувши з підвіконня, підійшов до дзеркала і зв'язав резинкою волосся. Після цього він пішов шукати Раду. Вона, на жаль, була не такою передбачуваною, як він. Її було знайти важче.
Але все ж таки Альбрехт не полінувався і пройшовся замком. Раду він знайшов у бібліотеці. Він там її не часто бачив, тому хлопця здивувало, куди його занесли ноги.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гармонія (2), Анна Стоун», після закриття браузера.