Читати книгу - "За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)"

На другому поверсі стояв такий галас, що не лише шибки у вікнах тремтіли, загрожуючи розлетітися на уламки, а й моя біднесенька голова репнути, мов той гарбуз.  

Нечисть готувалася до свята на честь нашої Богині. Саме у цей день, вісімнадцятого травня, рівно тисячу п’ятдесят років тому вона дала життя першій нечисті. І цього ж дня, через сотню років, заборонила використовувати даровану нам магію одне проти одного. Адже ми — її неповторні створіння, розпочали між собою криваву боротьбу за владу, знищуючи усе на своєму шляху. Убивши або нашкодивши подібним собі, ми проклянемо свою душу, і завдане нами зло повернеться нам бумерангом. 

Я обирала сукню так прискіпливо, наче збиралася лягати в ній у домовину, а не декілька годин потупцяти на сьогоднішньому балу та забруднити її через свою криворукість. Можливо, це мій останній бал тут. Навіть не так... Це справді мій останній бал. Під кінець травня, я складу свої манатки у пошарпану валізу та відправлюся назад до квартири Артура, що пустувала у Львові, так і не закінчивши навчання в академії. 

І все через цього паскудного демона! 

Софія допомогла мені затягнути корсет і зробити красиві локони, заколовши частину мого волосся зверху срібною шпилькою із багряними камінцями, що чудово поєднувалися з моїми бордовими пасмами та такого ж кольору сукнею.  

Так, я до нестями обожнювала червоний колір. 

Підфарбувала вуста ягідною помадою, додала тоненькі стрілки та витягнула їх до скроні, намагаючись досягнути ефекту очей хитрої лисички. 

— Хто буде твоїм кавалером? — усміхнулася Софія, застібаючи високі підбори.  

Я глянула на Мелісу, що із захватом розглядала мій сьогоднішній образ, і тихо хмикнула. 

— Думаю, моя особиста примара з радістю складе мені компанію. Правда ж? 

— Коли схопишся за мій підставлений лікоть на крутих сходах і спіткнешся, потім на мене не нарікай. Сама будеш винна, — відьма смикнула бровою, і ми обидві розсміялися. 

Двері відчинилися, перериваючи нашу розмову.  

Я пройшлася поглядом по класичному костюму Дмитра та зібраному на потилиці срібному волоссю й розвернулася до Софії, зумисно вимовивши гучним тоном, аби цей невдаха чітко мене розчув: 

— Крихітко, навчи свого хлопця стукати у двері або розкажи про хороші манери та особистий простір, якщо його рідна матінка елементарному не навчила. 

Меліса смикнулася, коли він пройшов крізь її тіло та зупинився навпроти мене, задерши носа. 

— Цікаво, чого ж тебе рідна матір навчила? — вишкірився Дмитро й різким рухом поправив свій комірець. Якусь мить здалося, що він мене ударить. Уже пошкодувала про свої слова. — Ховати пляшку горілки під ліжком, щоб прокинувшись уночі, промочити горло? — додав і зробив повільний крок до мене. — Чи розсувати ноги перед мужиками, щоб пізніше купити товчі та тебе свиню розгодувати? Так, я знаю все про твою сімейку, відьмо. 

— Дімо, припини, — попросила Софія та взяла його за руку. Він навіть бровою не повів, продовжуючи наступати. Його обличчя скривилося. 

— Знаєш, на що заслуговують такі, як ти? — паскуда протягнула це брехливо-солодким голосом, змусивши мене відступити до стіни та обхопити себе за плечі. — На ремінь, який я затягнув би на твоєму горлі. Уже відчуваю, як твоя шкіра напружується та червоніє, а вени пульсують під моїми пальцями. А ти врізаєшся й врізаєшся надламаними нігтями у мої руки, залишаєш шрами, які після твоєї смерті нагадуватимуть мені про чудесно проведений час. Про твої очі, в яких відображалося б моє обличчя, і в яких поступово згасало життя. Я не дам тобі їх заплющити, відьмо. Ні, не дам. 

— Ти садист, — прошипіла надламано, дивом тримаючись на ногах. 

Його губи огидно викривилися. 

— Саме так. 

Чи злилися ви колись настільки сильно, що бажання побити когось розламувало вас ізсередини? Саме це гучним набатом відбивалось у моїй голові, дивлячись на цього негідника. Стільки гидоти за один раз на мене навіть рідна матір не виливала. 

— Ходімо, крихітко, — чаклун потягнув Софію до виходу. — Не будемо заважати твоїй подрузі ревіти. 

Ні, я не збиралася плакати чи себе шкодувати. На свою адресу я чула багато огидних слів, проте збрешу, якщо скажу, що помиї Дмитра ніяк мене не зачепили. Моє тіло пробрав липкий страх, позаяк погляд із яким він розповідав про дії, які жадав утілити в життя, навернули мене на думку, що це падло вже таке провертало. Те задоволення та його облизування губ...  

По моїй шкірі поповзли сироти. 

Струснувши головою та випрямивши спину, я вийшла з кімнати. На шляху зустрічала вишукано вбраних відьом та мавок, і підступна невпевненість знову посилилася в моїх мізках. Оскаженіло верещала, змушувала повернутися назад, замкнутися в кімнаті й справді залитися слізьми. Утім, я стримала цей порив і, стиснувши зуби, спустилася в прикрашений магічними травами зал.  

Меліса знову кудись зникла. Насправді я раділа цій самоті. Жалість мені зараз не потрібна. 

Тільки-но погляди нечисті ковзнули по моїй постаті, як я начепила на себе маску холодної незворушної особи. Оглядала пишні сукні, й одразу морщила носик, ніби вони справді були гірші, ніж у мене. Фиркала та закочувала очі, коли запрошували на танець. Загалом робила все, аби першою зробити боляче. У такі моменти я зливалася з брехливим образом, і самонавіювання та вдавання справді допомагали відчути себе трохи легше. 

Постоявши й попідпиравши стіну, підійшла до округлого столика, щоб узяти келих із вином, але мою руку перехопили та розвернули обличчям до залу. 

Просто перед моїм носом усміхався Тан. 

— Сьогодні не той день, коли варто сумувати, Орисю. — Його тепла долоня поповзла по моєму передпліччю до плеча, зачепила бретельки сукні та зупинилася на ключиці. 

— Хто сказав, що я сумую? — на моїх губах відбилася легка усмішка. Упевнена, зі сторони вона видавалася майже щирою. Я сьогодні довго тренувалася перед дзеркалом.