Читати книгу - "Згадаємо про нас, Дар'я Новицька"

— Ти як? — нахилившись, погладила по чолу.

— Хочу спокою…

— Усі вийдіть! — крізь зуби прогарчала, не обертаючись до колег. — Вийдіть та готуйте все для обстеження. Воно буде зроблено негайно! Ми не можемо втрачати ні хвилини!

— Меліссо, — суворо покликав завідувач, — не тільки ви компетентні у своїй праці, а й інші теж професіонали. Дозвольте їм виконувати свою роботу без ваших вказівок!

— О! — засміялася, злісно глянувши на Сіммонса. — То я вже стала знову компетентною? Як цікаво… Ще вранці ви були зовсім іншої думки про мене.

— Докторе Фостер! Подякуйте за те, що вас взагалі не відсторонили від роботи, після того, що ви накоїли.

— А ви за мене не хвилюйтеся, докторе Сіммонс! Краще викличте свого адвоката, він вам знадобиться. А тепер виходьте, виходьте! — помахала рукою у бік дверей.

Коли чоловіки вийшли, не витримавши її наполегливості, Мел підійшла до Мартіна, який очікував у коридорі.

— Послухайте, Томас слабкий. Я б не хотіла турбувати його зайвими емоціями. Їдьте додому, Мартіне.

— Ви зможете повідомити, коли можна буде прийти?

— Звичайно, я передам через Теда Мітчела або ж залиште свій номер.

Хлопець продиктував номер і, попрощавшись, пішов. Заховавши телефон у кишеню, Мел повернулася в палату. Кімберлі була ще й досі там.

— Він задрімав, — сказала вона, поправляючи подушку під головою Тома та вкриваючи його простирадлом.

— Дякую, Кім. Здається, у цьому всьому дурдомі, я можу довіряти тепер тільки тобі.

— Це вам лише здається, — тихо відповіла, всміхаючись. — На вашому боці більшість колективу.

— Щось не схоже, — важко зітхнула Мел, сідаючи на стілець та притуляючись потилицею до стіни. — Мабуть, я завжди була надто різкою з усіма…

— Докторе Фостер, — Кім зупинилася перед нею, дивлячись зверху, — ви не заслуговуєте такого ставлення. І виною цьому зовсім не характер. Вам пора прийняти це. А ще, — знизила голос, — встановити справедливість. І саме ваш характер, на який ви нарікаєте, допоможе це зробити.

— А ще гарний адвокат і підтримка, — Мел натягнуто всміхнулася дівчині.

— Ще б пак, — підморгнула Кімберлі й, озирнувшись на Томаса, квапливо вийшла з палати.

Посидівши нерухомо кілька хвилин, не зводячи очей з коханого, Мелісса згадала, що ще мусить заповнити папери, тому, поцілувавши Тома, вирушила до ординаторської.

Купивши в автоматі солодкий батончик, пройшла холом клініки, аби поглянути на загальну ситуацію й, захопивши у кафетерії нову порцію кави, повільно попленталася коридорами.

Оскільки вона поки що не була нікому потрібна, вмостилася на дивані й, розклавши теки, почала записувати звіти.

Хтось відчинив двері в ординаторську та пройшов усередину. Не звернувши на це уваги, навіть не поглянула, хто до неї приєднався.

— І що ти будеш з ним робити? — почула чоловічий голос.

— Тобто? — підняла голову й побачила перед собою Ліама Гріна.

— З Томасом?

— А що я маю з ним робити? — відхилася спиною на диван.

— Тобі потрібен такий чоловік? — єхидно запитав Грін, з посмішкою.

— Потрібен. А що? Себе пропонуєш на заміну? — склала руки на грудях.

— Я не гірший за нього. Можливо, навіть кращий… Принаймні ходити можу, задовольнити тебе…

— Ой, Ліаме, — засміялася Мел. — Не відкривав би ти свого рота, хлопчику.

— А ти у нас така «холодна пані»? — ніби змій примружив очі, підходячи.

Ліам ногою вперся у невеличкий низький столик, на якому лежали документи й, відсунувши його одним різким рухом, нахилився до обличчя Мелісси. Навис над нею, кулаками спираючись у спинку дивана.

— Ти бачила, що я небайдужий до тебе. Але ігнорувала мою увагу та подарунки. Відмовлялася від допомоги та порад.

— А ти мені за це помстився? — відхилилася, аби не бути так близько до нього.

— Хіба?

— Я знаю про гроші, Гріне… — з усмішкою прошепотіла, спостерігаючи за тим, як змінювався вираз його обличчя.

— А я знаю, що жінки люблять поганців. Люблять наполегливих. Тих, хто ладен зруйнувати всесвіт заради них.

— Поганців люблять лише тупі дівчатка, які ніколи з ними не зустрічалися в реальному житті. А жінки люблять героїв. Тих, хто не боїться подивитися небезпеці в очі.

— Твій герой більше на це не здатний, — потягнувся долонею до її грудей.

— Ліаме! — поглянула прямо у вічі. — Коли Томас вириватиме твого кадика, не благай мене його зупинити…

— Твій Томас навіть посцяти більше сам не зможе…

Міцний удар жіночого кулака, прямісінько у праве око, змусив чоловіка опуститися на коліна.

Неочікувано двері відчинилися, і близько трьох медпрацівників увійшли в ординаторську, заставши це видовище. Мелісса підвелася й взяла свої папери та каву.