Читати книгу - "Наздогнати мрію, Ерін Кас "

— Бо можете це собі дозволити? — кажу тихо, і розумію, що це повна дурня. Він навіть усміхається, бо це справді звучить як фраза з якогось фільму про багатого бізнесмена й бідну дівчину.

— Навіть не знаю, що відповісти, — хмикає. — Кожна праця повинна оплачуватись. Від манікюру я відмовився сам, а от твій час забрав, тому все чесно, — розводить руками, робить останню затяжку й гасить недопалок.

— З вами марно сперечатись, — кажу тихо, а він знову усміхається. Йому дуже личить усмішка. Кожен раз вона відгукується у моєму серці дивним і дуже приємним теплом.

— Добре, що ти це розумієш, — говорить тихо, бо підходить офіціант.
Зараз я вже шкодую, що не замовила келих вина. Воно допомогло б мені бути сміливішою у розмові з Дмитром. Він мовчки приступає до їжі і я наслідую його приклад. Краще мовчати, щоб нічого зайвого не ляпнути, бо у мене таке відчуття, що він навіть мої думки вміє читати.

— Смачно? — питає, коли куштую салат.

— Так, я люблю качку. У мене бабуся її дуже смачно готує, але я рідко буваю в гостях, на жаль.

— Спробуй, — відрізає шматочок м’яса, й простягає мені. Не встигаю навіть пікнути, як виделка опиняється біля мого рота. Обережно знімаю губами м’ясо і цей момент здається ще інтимнішим, ніж той дитячий поцілунок на вечірці. Погляд Дмитра говорить, що він теж так думає. Блакитні очі спалахують цікавістю. Він переводить погляд на мої губи, але швидко бере себе до рук й продовжує їсти.

— Смачно, — кажу тихо, розгублена його вчинком, а ще більше — реакцією. Так і справді можна подумати, що я йому подобаюсь. На десерт я замовляю морозиво, а Дмитро тільки каву. Мені хочеться зауважити, що каву на ніч шкідливо пити, але мовчу.

— Що? — помічає мій погляд.

— Ні, нічого, — усміхаюсь.

— Інно, ти найзагадковіша жінка у світі. Невже я тебе так лякаю? Чим? — нахиляється ближче, спираючись на лікті.

— В мені немає нічого загадкового. Просто інколи не всі думки потрібно озвучувати, — пояснюю своє мовчання.

— А може, мені цікаво.

— Каву на ніч не варто пити. Для сну шкідливо, — озвучую свої думки, а він знову усміхається.

— А якщо в мене намічається активна ніч? — протягує, змушуючи мене губитись ще більше.

— Ем… — не знаю, що сказати.

— Ще потрібно попрацювати, — рятує мене від вигадування відповіді й відкидається на спинку. — Кава допоможе не заснути раніше часу.

— Ясно, — видихаю, беру ложечку й куштую морозиво. Мені взагалі краще нічого не говорити, щоб не червоніти потім від слів Дмитра. Він мовчки п’є каву, я їм морозиво й шукаю відповідь чому відбувається ця вечеря. Чому саме я? Навіщо це? Парочка, яка сиділа в іншому кінці тераси пішла і ми залишились удвох. Я знову дивлюсь на сад, як і декілька днів тому. І знову поряд цей чоловік.

— Потанцюємо? — вириває з роздумів.

Ставить чашку й підводиться, не чекаючи відповіді. Затамовую подих, коли подає мені руку й знов тону в його погляді. Легенько киваю й підводжусь, вкладаючи свою долоню в його. Мене укутує його приємний аромат і відчуття дежавю, тільки от поцілунку більше не буде. Дмитро кладе мою руку собі на плече, й обіймає за талію. Надто близько притискає до себе, легенько проводить по спині, викликаючи колючі мурахи по всьому тілу і я не витримую:

— Навіщо ти це робиш? — питаю тихо, але впевнено.

— Що, це? — нахиляється нижче й майже торкається мого вуха губами.

— Розмова, вечеря, танець… Все це. Навіщо?

— Бо хочу тебе, — відповідає спокійно, а я забуваю як дихати.