Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

Ох, золото і червінь, і зітхання листя Восени в Таур-на-нельдорі!

Не міг я такого уявити.

До сосен на узвишшях Дортоніону я вибрався Взимку.

Ох, вітер, і білизна, і чорне гілля Зими на Ород-на-Тôні!

Мій голос злинув угору і співав у небі.

А тепер усі ті землі покрила хвиля,

І походжаю я в Амбароні, в Тауреморні, в Альдаломе,

У власній землі своїй, в країні Фанґорн,

Де коріння довге

І роки стеляться густіше, ніж листя

В Тауреморналоме.

Він доспівав і крокував собі далі, й у цілому лісі, наскільки вистачало слуху, не чути було ні звуку.

День добігав до кінця, сутінки звивалися довкола стовбурів дерев. Урешті-решт, гобіти побачили, що попереду тьмяно бовваніє стрімке громаддя: вони дійшли до підніжжя гір і до зеленого коріння гінкого Метедрасу. Схилом униз юна Ентава, вихопившись із джерел високо вгорі, бігла, галасливо перестрибуючи зі сходинки на сходинку, їм назустріч. Праворуч від потоку простягся довгий укіс, вкритий травою, що сіріла у присмерку. Дерева там не росли, вгорі видніло небо; в озерах між берегами хмар уже світилися зорі.

Деревобородий піднявся схилом, майже не сповільнюючи кроку. Раптом гобіти побачили попереду широкий отвір. Обабіч від нього стояли двоє велетенських дерев, ніби живі вереї: проте самих воріт не було — тільки переплутані та схрещені гілки. Коли старий ент наблизився, дерева підняли віття, й усе їхнє листя здригнулось і зашелестіло. Бо то були вічнозелені дерева, і листя їхнє було темне та лискуче і мерехтіло в сутінках. За ними розкинулася розлога рівна місцина, мовби підлога великої зали, що врізалась у пагорб. По обидва боки від неї здіймалися стіни, які сягали понад два сажні у висоту, а вздовж кожної стіни стояв стрій дерев, які також вивищувалися досередини.

Далекий край скелястої стіни був стрімкий, але при основі вона мала порожнину, що нагадувала неглибокий грот зі склепінчастою стелею — це був єдиний дах зали, якщо не зважати на гілля дерев, яке зі внутрішнього боку затіняло цілу долівку, й тільки посередині залишилася широка освітлена стежка. З джерел угорі виливався маленький ручай і, відбігаючи від основного потоку, цебенів зі стрімкої стіни, розбризкуючись срібними краплями, — ніби тонка завіса перед склепінчастим гротом. Далі вода знову збиралась у кам'яну чашу, а вже звідти вихлюпувалась і текла кудись повз освітлену стежку, щоби знову долучитися до Ентави, до її лісових мандрів.

— Гм! Ми на місці! — озвався Деревобородий, порушивши довгу мовчанку. — Я проніс вас цілих сімдесят тисяч ентівських кроків, але як пояснити це звичною для вас мірою землі, я не знаю. Хай там як, а ми біля основи Останньої Гори. Частину назви цієї місцевості вашою мовою можна передати як Джерельна Зала. Мені ця назва до вподоби. Сьогодні ми тут заночуємо.

Він поставив свою ношу на траву між нефами дерев, і гобіти пішли за ним до великої арки. Тепер вони помітили, що ент ходить, ледве згинаючи коліна, проте ноги його ступають сягнисто. Спершу він, здавалося, вростав у землю пальцями (а вони були справді великі й дуже широкі), а вже потому — рештою частин стопи.

Якусь мить Деревобородий постояв під бризками ручая і глибоко вдихнув, а тоді засміявся й увійшов досередини. За завісою був чималий кам'яний стіл без стільців. У глибині гроту було вже цілком темно. Деревобородий підняв дві великі посудини і поставив їх на стіл. Схоже, в них була вода, — втім, ент потримав над ними руки, і посудини відразу засвітились: одна — золотим, а друга — насиченим зеленим світлом; обидва світла змішалися й осяяли грот так, ніби літнє сонце пробивалося крізь склепіння молодої крони. Озирнувшись, гобіти побачили, що дерева надворі теж почали сяяти: спершу ледь-ледь, а потім дедалі сильніше, доки кожен їхній листок став немовби підбитий світлом: місцями зеленим, місцями золотим, місцями червоним, як мідь; а стовбури їхні нагадували колони, зведені зі сяйливого каменю.

— Ну-ну, тепер ми знову можемо поговорити, — промовив Деревобородий. — Мабуть, вас мучить спрага. І втома теж, гадаю. Випийте це!

Він подався углиб гроту, і гобіти побачили, що там стоїть кілька високих кам'яних глеків із важкими накривками. Ент відсунув одну з них і зачерпнув здоровенним ковшем, а потому наповнив три чаші: одну дуже велику та дві менші.

— Це — ентівський дім, — сказав він, — і сидінь тут, на жаль, немає. Та ви можете присісти на стіл.

Підхопивши гобітів, ент посадив їх на чималу камінну плиту заввишки майже сажень, і там вони сиділи, чеберяючи ногами та сьорбаючи питво.

Напій той нагадував воду, — власне, за смаком був дуже схожий на ті кілька ковтків, які вони випили з Ентави поблизу кордонів лісу, проте в ньому відчувався певний присмак, якого вони не могли описати: він був ледве вловний, але викликав у пам'яті згадку про запах далекого лісу, що його приносить прохолодний нічний вітерець. Сила того напою спершу проявлялась у пальцях ніг, поступово піднімалася кінцівками, додавала свіжості й снаги, рухаючись угору аж до кінчиків волосся. Гобіти достеменно відчули, що волосся в них на головах насправді стає сторч, гойдається, в'ється і росте. Щодо Деревобородого, то він спершу обмив собі ноги в купелі перед аркою, а тоді спорожнив свою чашу одним ковтком — одним довгим повільним ковтком. Гобіти вже було подумали, що той ковток ніколи не завершиться.

Нарешті ент поставив чашу на стіл.

— Ох-ох, — зітхнув він. — Гм, грум, тепер розмова поплине легше... Ви можете сидіти на підлозі, а я ляжу: це не дозволить напою дістатися до моєї голови і приспати мене.

Праворуч у гроті розташувалося велетенське ліжко на низьких ніжках заввишки приблизно з дві п'яді, густо застелене сухою травою та орляком. Деревобородий поволі опускався на ложе (при тому тільки злегка згинався посередині), доки ліг повністю, закинувши руки за голову та задивившись у стелю, на якій мерехтіло світло, ніби листя вигравало на сонці. Мері та Піпін сіли біля нього на трав'яних подушках.

— Ну-бо, розкажіть мені свою історію, тільки не поспішайте! — мовив Деревобородий.

Гобіти взялися розповідати йому про свої пригоди, пережиті, відколи вони вийшли з Гобітова. Часової послідовності подій не дуже й дотримувалися, бо постійно переривали один одного, а Деревобородий частенько зупиняв оповідачів, повертаючись до якогось попереднього моменту чи забігаючи наперед і розпитуючи про пізніші події. Друзі й