Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

не віриш у зовнішність, ти хочеш зазирнути всередину. В принципі це риса дослідника. Тож я й подумав: ось син села, на якого варто звернути увагу! Звивини його поки що заповнені початковими знаннями, але вони таки звивини, а не прямі лінії, як у багатьох. Може, з цього хлопця будуть люди. Але тепер ти на службі, ти страж порядку. Ти обрав не кращу з доріг… Прикро!

— Зовсім не прикро! — розсердився я. — Так треба було.

— Треба, — посміхнувся Сагайдачний. — Яке чудове слівце.

Він обережно затягнувся, побоюючись спалити тоненьку цигарочку одним вдихом.

— «Старайся мати дозвілля, щоб навчитися чогось гарного, і перестань блукати без мети», — процитував Сагайдачний. — А ти блукаєш. Ти квапишся поневолити себе негідною службою.

— Це що, Ренар? — спитав я.

— Марк Аврелій, — відповів він. — Тобі слід було б прислухатися до цих слів.

— Зараз ніколи, — промовив я.

— Ну гаразд… — він зітхнув. — Служи. Старайся. Але ти так і зостанешся напівосвіченою людиною. Стандартним витвором свого віку. Це страшно. Краще думати, що не знаєш нічого, ніж вважати, що знаєш багато. Напівзнання породжують різні неприємності,— він посміхнувся. — Барбароссу можна сплутати з бабірусою, а це зовсім різні речі, тому що Барбаросса — імператор, а бабіруса — свиня з острова Целебес… Можливо, ти серйозно вирішив, що десятирічки, яка дала змогу тобі трохи відірватися од села, цілком досить. Ну гаразд…

Він поклав недопалок у мідну, позеленілу квітку лотоса. Недопалок був завбільшки з кульку від малокаліберки.

— Кажи, чого приїхав!

Я подумав: скільки чоловік до мене сиділи в оцьому кріслі й виливали перед Сагайдачним душу? Вони приходили сюди як у нейтральну країну, щоб вислухати думку людини, вільної від пристрастей і дрібних справ, що засмічували голову. До війни були чутки, що сюди навідувався сам грізний Пентух — голова райради…

Казали, що Сагайдачний з’явився у нашій глушині невдовзі після громадянської війни. Що привіз він на кількох великих, запряжених волами возах книжки і майно а до того був мировим посередником десь у більш обжитих місцях, у Кролевці, чи що… Мировий посередник, як мені пояснили, у давні часи займався влагодженням усіляких земельних суперечок, які можна було не доводити до суду.

Будиночок Сагайдачного у Кролевці під час громадянської війіни спалили, а його молода дружина, з якогось старовинного, шляхетного роду, не пережила голодування й тифу. Отож він і приїхав до нас у ліси шукати тиші й самотності та й оселився на хуторі Грушевому, як на острові.

Нашим поліщукам Сагайдачний припав до вподоби. Стали їздити до колишнього посередника на пораду. Просили розсудити, роз’яснити. Коли треба було розтлумачити, чи законно «прирізали» сусідові чотири сотки на городах, або написати касаційну скаргу, або з’ясувати, хто такий Черчілль, і чи правда, що він позашлюбний син кайзера Вільгельма й через те не хоче відкривати другий фронт, йшли до Сагайдачного. Встановили свою таксу за прохання, заяви та поради, платили натурою — салом, яйцями, мукою. Сам Сагайдачний не вимагав за допомогу, але селяни народ тверезий, розуміли, що жити ж людині треба.

Звали Сагайдачного, як і колись, мировим посередником. Це стало чимось на зразок сільського прізвиська. Поступово Сагайдачний заслужив репутацію праведника. Його самітницьке життя та ділові, спокійні поради приваблювали людей. А головне, він умів слухати. Здавалося б, що там особливого — сиди, наставивши вуха, та й мовчи, коли інший говорить. Але той, інший, зразу відчуває, слухаєш ти чи ні. Тут справа не у вухах. Тут треба слухати нутром, сприймати чуже життя як своє. Треба любити й поважати людину, а її не завжди хочеться любити й поважати.

Сагайдачному кілька разів пропонували стати на службу, але він відмовлявся. Він оддавав перевагу самітницькому життю й славі праведника, неупередженого судді. Між запрошуваннями його кілька разів арештовували для перевірки, тут, звичайно, брита голова і пенсне відігравали свою роль: надто вже дивний для нашого краю вигляд. Забирали Сагайдачного на підводі, а повертався він пішки, схудлий. Закінчилося це несподіваною ухвалою райвиконкому, яке дозволило громадянинові Сагайдачному тримати для власних потреб коня.

Про себе Сагайдачний казав, що він стоїк. Я думав колись, що стоїк — це той, хто твердо стоїть на ногах, коли його б’ють. Міцна духом і тілом людина. Фізично під це визначення Сагайдачний не підходив, але його дух був загартований.

Подейкували, коли в лісах хазяйнувала куркульська банда Штопа, сам ватажок пропонував Сагайдачному почесну посаду при собі. Щось на зразок ідейного вождя. Сагайдачний відмовився, і його побили. Здорово побили. Отут він і показав себе стоїком і у фізичному розумінні: вижив. Згодом якісь загадкові прибічники Пілсудського, які хотіли розпросторитися «від моря до моря», пропонували колишньому мировому посередникові переїхати до панської Польщі й очолити там якийсь рух. І знову Сагайдачний показав себе стоїком. Нарешті про Сагайдачного, популярну особу, яка нібито тяжко потерпіла від Радянської влади, доповіли гаулейтерові Коху. На Грушевий хутір, подолавши за допомогою поліцейського батальйону всі загати і броди, прибув «опель-адмірал». Посланець гаулейтера вів із Сагайдачним бесіду німецькою мовою. Старому пропонували високу посаду. Коли «опель» поїхав, поліцаї дуже побили Сагайдачного. І знов-таки він показав себе стоїком.

Після оказії з Кохом слава Сагайдачного як стра-стотерпця, непідкупну і неупереджену людину розійшлася по всьому Поліссю.

Отак і жив собі мировий посередник на хуторі Грушевому із своєю Марією Тихонівною, котру багато хто пам’ятав красунею Марусею. Вона прийшла до Сагайдачного, коли їй було дев’ятнадцять, а Сагайдачному — за п’ятдесят. Прийшла, начебто сподіваючись, що їй дістанеться велике багатство після смерті чоловіка. В той час ходили чутки, що Сагайдачний ховає десь скарб, родинні коштовності.

Але Маруся помилилася. Хирлявий Сагайдачний і не думав помирати. Як виявилося, не було й скарбу. Книжки та різні дрібнички — ото й усі скарби мирового посередника. Так і постаріла Маруся разом із своїм немолодим чоловіком, втратила молодість і вроду та й покірливо господарювала в хаті.

16.

Я про все розповів Сагайдачному. Про забиту козулю, про Штебльопка, про Малясів, котрі щось замовчували і про Семеренкова, який розмовляв так, ніби я тримав його під прицілом, і про Антоніну, що ніколи не скидала чорної хустки, і про Горілого, колишнього ветеринарного фельдшера, що любив вішати людей на пружинястому дроті, і про Варвару, яка «знає собі ціну».

Я розповідав Сагайдачному про всі події, починаючи з того дня, коли мені вручили карабін № 1624968, і старий слухав уважно, заощаджуючи другу тоненьку цигарочку на затяжках, а очі мої були неспокійні: то я бачив Будду, що сидів, схрестивши ноги і заслонивши корінець книжки з якоюсь довгою французькою назвою, то