Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

близенько від шляху. Але не сховаєшся від сорочачого ока. Ось вона, довгохвоста дурепа, стрибає з берези на березу, ліниво скрекотить. Підвода її не тривожить, скрекоче вона просто так, з дурного пташиного розуму: а от людина, що по-мисливському причаїлася в березнячку, змусила б сороку захвилюватися по-справжньому: на сотні метрів довкола розлігся б її застережливий сигнал.

Пусто в березовому гаю, пусто в лісі, можна їхати.

Зітхнув я вільно, аж коли ліс посвітлішав, порідшав і поросла травою дорога вибралася па широкий, відкрити простір, який був колись хліборобною нивою, приписаною до Грушевого хутора, а тепер став диким, порослим свиріпою, волошками, кінським щавлем та біловусом полем. Удалині, па узвишші, на гребені цього поля, стояли три яблуні-кислиці. Як тільки піднімешся до тих кислиць, звідти відкривається вид на хутір — десяток хат що стояли понад занедбаним ставком з глинястою, жовтою водою.

— Ну, гайда, Лебідко! — гукнув я і стьобнув коняку кінцем довгих віжок по спині.

Та Лебідка тільки одмахнулася хвостом Ми в’їхали у Грушевий хутір без усякого шику, проторохтівши звичайним селянським возом. За тином крайньої мазанки я вгледів поголену голову товариша Сагайдачного. Він стояв серед соняшників, і його пенсне блискало на сонці.

Товариш Сагайдачний не квапився виходити мені назустріч. Йому не личило поспішати.

Товариш Сагайдачний, який не обіймав ніяких офіційних посад, проте був людиною відомою. Товариша Сагайдачного навіть навідували поважні гості з області. А в роки війни — засвідчений факт — до Сагайдачного приїжджав посланець самого гаулейтера Коха. Кох — не жарт, кат світового масштабу, від самого імені якого мороз поза шкірою йде. Хуторяни й солдати із взводу охорони штовхали «опель-адмірала», що був загруз у піску, а Сагайдачний спокійно стояв посеред соняшників, і його пенсне блищало па сонці. Він і не збирався виходити назустріч. Он який він був, товариш мировий посередник…

15.

Я сам відчинив ворота, висмикнувши засувку, і в’їхав у двір. Курчата врозтіч кинулись од воза. Дружина Сагайдачного, жінка років тридцяти, а може, й п’ятдесяти, — адже буває так, — товкла у ступі просо і не звернула на мене ніякої уваги. Кажуть, чоловік і жінка з бігом часу стають духовно і навіть зовні схожі між собою. Філософська, осмислена рівновага Сагайдачного, передавшись його дружині, стала звичайнісінькою байдужістю.

Господиня кивнула у відповідь на моє привітання і далі товкла собі просо. Зате з Лебідкою поздоровкалися ласкавіше: із сарая долинуло схоже на старечий кашель іржання. Це обізвалася сивогрива кобилиця Лисуха, котру, як твердить мировий посередник, витурили на хутір за те, що замолоду вона служила в одному курені жовто-блакитного війська Петлюри. В оселі Сагайдачного все було незвичайне.

Я взяв з-під попони МГ і попростував до оточеного соняшником ганку, де на мене очікував Сагайдачний. Крізь пенсне, що сповзло на носа, він роздивлявся кулемет. Така людина, як Сагайдачний, не могла любити зброю.

— Здрастуйте, Мироне Олеговичу, — промовив я.

Він не одразу відповів. Сагайдачний був худорлявий, сухенький дідок, його поголена під нуль голова ніби росла на стеблі, як гарбуз.

— Ну, здрастуй! — мовив він. Я не відчув у його голосі радості чи бодай приязні.— На державну службу поступив?

— А звідкіля ви знаете?

— Наші тамтами хоч і неголосні, але надійні. Ну, заходь, заходь… коли вже приїхав.

І ми зайшли до хати, що зовні була звичайна мазанка з підсліпуватими віконцями та призьбою, утеплена соломою і кукурудзинням, а всередині скидалася на таємниче пристанище капітана Немо. На білих стінах — полиці з книжками та різними поміщицькими дрібничками, котрі Сагайдачний умудрився зберегти, дарма що через Грушевий валами прокочувалися вогняні роки, які запам’ятало Полісся, від сімнадцятого до сорок четвертого їх налічувалося близько десятка; саме повстання куркуля Штопа чого було варте — хати спалахували легше за сірники, сірники ж бо нікудишні були.

Зібрані в тісну мазанку, поставлені на книжкові, з грубезних дощок полиці, на вузькі підвіконня, порозвішувані на вибілених стінах усі оті бра, складні, вазочки, статуетки, ножі для розрізання паперів, барометри, ножиці для свічкового нагару, бронзові будди, пляшки з довгими шийками справляли велике враження на новачка, і багато чоловіків та жінок, що вперше потрапляли до Сагайдачного, починали хреститись: усе довкола блищало й сяяло, як у храмі. Оті старорежимні дрібнички в сільському житті були зовсім непотрібні — цяцьки, як казали сусіди Сагайдачного. Та господар оберігав своє добро, мабуть, воно було дороге йому як згадка про інші часи.

Я поставив кулемета недалечко од вікна, з якого добре було видно всю вулицю, зняв шинелю, обтяжену двома гранатами, і вмостився у подертому кріслі з високою спинкою, на яке показав жестом Сагайдачний.

— Ну, так що в тебе, Іване Миколайовичу? — запитав Сагайдачний. — Адже цього разу ти у справі?

— А чому ви так думаєте?

Сагайдачний гмукнув і заходився прикурювати від «катюші»… Було якось дивно бачити в цій хаті солдатський запалювальний пристрій із кременем, губкою і уламком напильника.

— А тому, любий друже, — сказав він, — що тепер ти не завітаєш для щирої розмови, ти на службі!

Він нарешті розпалив свою тоненьку саморобну цигарочку і, задерши гостре підборіддя, випустив кільце диму. Можна було подумати, що він курить не жахливу селянську махру, а якусь там «Герцеговину-Флор».

Мені подобався Сагайдачний. Ми були класово чужі люди. Мій дід, трудящий селянин, візникував, корчував ліси під Глухаркою, а Сагайдачний належав до «колишніх». «Колишніх» я звик зневажати ще з шкільної лави, а точніше, ще раніш, з босоногого дитинства. Проте до Сагайдачного це не мало відношення. Як же гарно було сидіти у високому драному кріслі серед книжок і всякого феодально-поміщицького мотлоху і слухати трохи деренчливий голос господаря дому! Тут забувалися всі важкі господарські клопоти, усі дрібні справи.

Але сьогоднішня наша зустріч, я відчував, буде недоладна.

— Людині мого віку приємно, навіть необхідно проектувати свої знання та свій досвід на чистий і сприйнятливий екран, — промовив Сагайдачний. — Але тепер… ти став чимось на зразок міліціонера, так же? Страж порядку?

— Так, — сказав я, зітхнувши і чомусь відчувши себе винуватим. — Виходить, що так.

Я глянув на фотографію за спиною Сагайдачного. На ній була вродлива молода жінка в солом’яному буржуазному капелюшку. Сагайдачний давно вже постарів, і череп його став голий, а вона усміхалася там, на фотографії, вічно молода. Вона залишилася моєю ровесницею. «Цікаво, — подумав я знічев’я, — якби вона несподівано ожила, про що вони говорили б?»

— А знаєш, чим ти мені завжди подобався? — спитав Сагайдачний. — Здатністю бути не схильним до стереотипів. Адже я, людина в пенсне, для вашого покоління дивна, навіть підозріла особа, правда ж? Але ти