Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

сумні очі богоматері в потрійному складні, то глиняну статуетку католицького польського Христа з терновим вінком на голові, де терня стирчало, мов багнети, і дерев’яного ідола в кутку — безформне обличчя його перетинала глибока тріщина, мабуть, це був якийсь Даждь-бог або Перун, то гравюру з богом сонця Ра, дуже несимпатичного мені через схожість із фашистським орлом… Чомусь оця величезна кількість богів, що немов позліталися до Грушевого на якесь своє зібрання, бентежила мене і збивала з пантелику, заважала говорити.

Я запитав Сагайдачного, що ж мені робити. Бандити поблизу, люди бояться їх, і хтось годує цих бандитів, радо їх приймає, а я нічого не можу придумати. Де шукати підхід до Горілого? Через кого і як? Я чесно признавався у своїй безпорадності.

— Кепсько, — сказав Сагайдачний.

— Кепсько, — згодився я.

— І ти хочеш, щоб я став на твою сторону, тобто на сторону однієї із сторін — вибачай за тавтологію.

— Будь ласка, — мовив я. Я зовсім забув, що означав тавтологія, однак ладен був пробачити Сагайдачному будь-що, якби він зважився стати на мій бік.

— Із цієї хвилини я повинен перестати бути Сагайдачним. І стати вірним помічником влади?

— Атож, — мовив я. Я вже розумів, куди він хилить.

— Ти помилився, — сказав він. — Ти, мабуть, не розумієш, чого я приїхав сюди, на Грушевий хутір. Щоб знайти свободу! Незалежність! Чомусь моя свобода не подобалась. Її намагалися відібрати. Мені загрожували, обіцяли блага, лестили і навіть… е… застосовували силу. Ще ніхто не зміг мене уговорити. Одним мені було легко відмовити, іншим важко. Тобі — важко.

— Я прошу тільки поради.

— Втрата незалежності завжди починається з малого. Любий Іване Миколайовичу… Думаєш, вони мені симпатичні, твої бандити? Але… Ти молодий, і тобі здається, що нема звіра страшнішого за кота. Та я не таких бандитів знаю! З минулого і з сучасного. Вони не одиницями рахують жертви — сотнями тисяч. Мільйонами… Ти навіть гадки не маєш, які є злочинці! Від Сулли аж до наших днів… Що ж мені, на схилі віку змінювати все своє життя через якогось нікчемного Горілого? Комар, муха!

— Це все складно й загально, — сказав я. — Переді мною явні, живі бандити. І що можу, я повинен зробити.

— Так, — промимрив старий. — «Впізнаю коней баских…» Прошу тебе, Іване Миколайовичу, не треба мене мобілізовувати. Залучати! Мені так добре жилося досі! Я немічна, немолода людина, у мене немає твоєї енергії… і переконаності. Ти служиш одному богові, я — багатьом і нікому. Оці божества, на які ти роздивлявся, виключають одне одного. Але в мене вони всі зібралися. Нікому не хочу віддавати переваги. На мою думку — всі досить погані й досить гарні. Люди, які служили цим добрим богам, зробили стільки лиха!.. У тих, хто з Горілим, до речі, теж в свої боги. Вони аж ніяк не вважають себе за бандитів.

Тепер я збагнув, чому мене так непокоїла велика кількість богів. Адже бог — це для когось символ, головна ідея, можливо, сенс життя. І тут, серед ідей, що виключають одна одну, ні я, ні будь-хто інший не міг почувати себе впевнено. Усе ставало хистким, розпливчастим, а те, що донедавна ще здавалося єдино важливим, раптом ніби звітрювалося: ти заходив сюди з живою пристрастю, а вона враз перетворювалася на опудало з очицями із стеклярусу…

— Ех, їхав би ти до університету! — сказав старий. — Годі з тебе. Навоювався… Побережи себе!

«Він зовсім не схожий на Варвару, але міркує так само, — подумав я. — Тільки Варвара — вона від «землі» дивиться, а Сагайдачний — з висоти всіх оцих Кришн і Зевсів, з висоти богів. Як же пояснити йому все?»

— Знаєш, чого я не люблю залізниці? — запитав Сагайдачний. — Через напис «Вагон обладнано примусовою вентиляцією». Від слова «примусовий» мене завжди проймає дрож. Люди хочуть примусити одне одного до чогось. І все починається з малого…

Він посміхнувся. Не хотів закінчувати балачку суворою відмовою. Губи йому витяглися у дві тонкі ниточки, і біля маленьких скелець пенсне зібралися тонкі зморщечки. Я зрозумів, що за час наших колишніх розмов устиг прихилитися до цієї людини, до цього кощія із схожою на гарбуз головою. Те, що я зараз відчував, було не просто розчаруванням, викликаним ще однією невдачею, а болем. Так, наче мене зрадив близький друг. Ех, Дубов, чи зустріну я ще таких людей, як ти?

— Ти знаєш заповідь, запозичену в Марка Аврелія: «Ніде людина не почуває себе спокійніше і безтурботніше, аніж у своїй душі…?» — промовив Сагайдачний, — Тож залиши мені душу. Залиши спокій.

В його голосі звучало щире прохання, навіть благання. Він побоювався моєї наполегливості… «Гаразд, — подумав я. — Самі справлятимемося. Що ж робити… Старий явно щось знає. Усі щось знають, але мовчать. Одні — через боягузтво, інші — з принципових міркувань».

— Не старайся переробити світ, Іване Миколайовичу, — зітхнув Сагайдачний. Скельця його пенсне сяяли, мов дві крижинки. — Десь латаєш, а десь рветься. Ті, що замислили велику перебудову світу, хотіли добра людям… Але в лікарнях не вистачило ліків, а зв’язок із містом урвався, перестали ходити поїзди. І я не встиг довезти ї ї до лікарні. За що ж вона мала відповідати? За що? Га?

Він не обернувся, він дивився прямо на мене, але я бачив за його спиною пожовтілу фотографію. Скільки їй було років, двадцять? Які ж бо крислаті капелюшки тоді носили!

— Я поїду, — мовив я.

— Будь обережний, — сказав Сагайдачний. — Тут лихі місця.

Я взяв кулемет і виглянув у вікно. Вулиця була безлюдна, але, перед тим як вийти надвір, я звій затвор і поставив його на запобіжник. Дубов учив: «Найголовніше для розвідника — це вміння зайти і вийти з будинку…»

Я ривком розчинив навстіж двері й вискочив на ганок, тримаючи важкий МГ у горизонтальному положенні.

Марія Тихонівна підвела голову від ступки, зиркнула на мене, на кулеметний ствол та й знов узялася за товкач.

Я поклав кулемет під попону й загнуздав Лебідку, яка дожовувала віхтик сіна. Сагайдачний вийшов на ганок.

— Бандюги можуть довідатися, що я заїжджав до вас, — мовив я. — То ви скажіть, що я розпитував, а ви промовчали. Воно ж так і є… Тільки повірили б!

Сагайдачний посміхнувся. Він обережно зняв пенсне, мов бабку з гілки, і потер сухим, гострим пальцем дві червоні ямочки на переніссі.

— Вони повірять, — промовив він. — За двадцять п’ять років, що я в Грушевому, я ще нікому не збрехав, і про це знають усі, навіть бандити. За мене можеш не хвилюватися.

Він провів