Читати книгу - "Століття"

У цьому вся істотність питання, яке поставив, зокрема, й Русо: «Що таке дитинство?» Фройд відповідає, що дитинство — це сцена конструювання суб’єкта всередині бажання і через бажання, всередині й через досягнення задоволення, пов’язаного з репрезентацією об’єктів. Дитинство закріплює сексуальну рамку, всередині якої віднині повинно триматись все наше мислення, хоч би якими сублімованими були його операції.

Підривний заряд цієї тези залягає в наші дні не в тому, що їй протиставляють тваринність дитини й потребу її дресирувати. Перешкода, навпаки, в ідеї, нібито дитина — невинне янголятко, божа кульбабка, зібрання всіх наших лубочних мрій і рожевих сентиментів. Сьогодні ми бачимо: повсюдні вимоги знеславлення, смертної кари, беззастережного лінчування, тільки-но постає питання сексуальних стосунків із дитиною. У цих закликах, яким легко піддається, зокрема, сама влада, ніколи не виникає тема, яку безстрашно порушив Фройд: далеке від якоїсь там «невинності» дитинство є золота пора сексуальних експериментів у всіх їхніх виявах.

Звичайно, закони мають говорити, хто є дитина, а хто ні, у якому віці можна вільно розпоряджатися своїм тілом і як карати тих, хто переступив постанови закону. Що стосується убивств, вони, як завше, мусять придушуватись якнайсправедливіше і якнайсуворіше. Власне, не тільки даремно, а й глибоко реакційно і шкідливо апелювати тут до архаїчних репрезентацій дитинства, до брехливого моралізму дофройдівської епохи й забувати, що будь-яке дитинство структурується непереборними потягами, завжди жвавим сексуальним зацікавленням. Тож украй непросто визначити рівень співучасті дитини з людьми, що сексуально зваблюють її, навіть якщо цілком слушно припустити, що наявність цієї співучасті не гарантує звільнення від покарання дорослого, який її використовує.

Додамо, що ті, хто штукує петиції, доноси, Інтернет-сайти, стихійні лінчування щодо педофілів, мали б вивчити патогенну — також і в сексуальному плані — структуру сім’ї. Переважну більшість убивств дітей скоюють не підозрілі педофіли-холостяки, а батьки, й особливо матері. Й переважна більшість домагань на сексуальному ґрунті має інцестуальний характер, цього разу з ініціативи тат чи дідусів. Але про це — нічичирк. Матері-убивці й татусі-ґвалтівники, яких безкінечно більше, ніж убивць-педофілів, навряд чи фігурують в ідилічній картині сімей, у якій воліли би бачити солодкі стосунки батьків-громадян та їхніх янголяток.

Фройд не прийняв жодної перепони, хай навіть то могли бути його власні буржуазні недомовки. Він пояснював людське мислення, відштовхуючись від дитячої сексуальності, й дав нам усі засоби для розуміння фальші, неврозу, безнадії, що проростають у сімейному світі. Також він передбачив те, що сьогодні стало очевидним — творчий ресурс латентної чи відкритої гомосексуальності будь-якого людського суб’єкта. Розглянемо як приклад уривок з аналізу президента Шребера, текст 1911 року:

Гадаю, ми більше не будемо заперечувати гіпотезу, що причиною-збудником хвороби був вияв у пацієнта жіночної (тобто пасивно-гомосексуальної) пристрасної фантазії, спрямованої на його лікаря. З боку Шребера виник сильний опір цій фантазії, а за ним прийшла захисна боротьба, яка, можливо, з такою ж імовірністю могла набути будь-якої іншої форми, але з невідомих нам причин набула форми манії переслідування.

Фройд сміливо обстоює думку, що гомосексуальність — лишень один зі складників сексуальності взагалі. Немає нічого природного чи очевидного в тому, що для суб’єкта об’єкт бажання міститься в протилежній статі. Це результат довгого та алеаторного конструювання. Зазначимо, що до манії Шребера підштовхує зовсім не гомосексуальний потяг, а конфліктні умови, в які суб’єкт був утягнутий внаслідок витіснення цього потягу. Фантазм Шребера є «жіноче» бажання не через його суто пасивну форму, а тому, що йдеться, як свідчать остаточні видозміни цього фантазму, про посідання місця дружини Батька (стати сексуальним об’єктом Бога). Сам по собі фантазм лише свідчить про універсальну амбівалентність потягів, їхню мінливість щодо об’єкта, на якому вони фіксуються. Їхнє несвідоме витіснення — всього лиш наслідок суспільних правил, сімейних моделей, закону батька тощо. В ньому немає нічого природного. Що ж стосується психозу як наслідку, Фройд майстерно розгортає його логіку, але й не забуває зазначити, що його причина залишається невідомою. Інакше кажучи, зв’язок між гомосексуальним фантазмом і манією, якщо він піддається осмисленню, втім, суто випадковий. Задіяні тут сили лібідо могли б організуватись і в «іншій формі». На думку Фройда, гомосексуальність — одна можливість з-поміж багатьох, певний потенціал для розвитку потягу. Її універсальність походить із неможливості відокремити чисті фігури бажання. Будь-яка фіксація на об’єкті вже містить у собі власну протилежність, будь-яке бажання має бажання бути «на місці» іншої статі.

Перед нами переворот у стосунках між універсальністю й потенціалом сексуального бажання, що в столітті, без сумніву, піде далі, ніж на те сподівався Фройд, але він зумів оголосити про це з невблаганною чіткістю логіка потягів.

Отже, не дивно, що ця незламна щодо вимог мислення особистість дуже швидко усвідомила небезпеку, на яку наражали її вчення всілякі «нормальності». Про це свідчить уривок про «людину-вовка» (1918):

Опір, який чинять висновкам психоаналізу в цій фазі боротьби за психоаналіз, як відомо, набув нової форми. Раніше задовольнялись запереченням реальності фактів, про які говорить психоаналіз, а задля цього кращий технічний метод — уникати будь-яких перевірок особистим досвідом. Цей прийом потроху відкинули; тепер ідуть іншим шляхом: факти визнають, але наслідки, які з них випливають, намагаються витлумачити якось інакше й таким чином їх знешкодити, щоб знову звільнитись від неприємних новинок. Вивчення дитячих неврозів переконує в цілковитій необґрунтованості штучних чи довільних спроб перетлумачити все інакше. Воно доводить панівну участь лібідинальних потягів, яку так гаряче заперечують, у формуванні неврозу й виявляє брак віддалених культурних цілей, про які дитина ще нічого не знає й які, отже, не мають для неї ніякого значення.

У цьому тексті Фройд аналізує другу хвилю опору психоаналізові. Якщо спочатку обурення викликало зв’язок думки із сексуальною спонукою, наразі таку спонуку намагаються «одухотворити», перетворити на культурний феномен. Вочевидь, тут згадуються архетипи Юнґа, завдяки яким сексуальний елемент сповна піддається формалізації в Культурі. Фройд викриває таку культурницьку сублімацію просто як витонченіший опір. Треба неодмінно залишатись віч-на-віч із сексуальним, без страху й вивертів