Читати книгу - "Століття"

Отож уже з 1918 року Фройд влучно зауважує маневр, до якого відтоді не перестають вдаватись, що полягає у зведенні артикуляції бажання і його об’єкта до заздалегідь заготовленого смислу — в культурі, міфології, релігії. Цей маневр завжди розгортається так, щоб замість істини підсунути смисл, впорснути в лібідо трохи «культури». Це герменевтичний маневр, і Фройд швидко збагнув, що в ньому криється підступне заперечення його відкриття і що загалом варто повернутись до голої статі, до її радикального браку смислу.

Про те, що йдеться про боротьбу проти релігії, про сучасну форму цієї боротьби, форму, якої потребує наше століття, Фройд, цей великий матеріалістичний розум, знав також. Релігію страшить не значущість статі, зовсім навпаки. Отці Церкви добре знались на бруді статі, її перверзіях, ефектах, і вони — останні, хто недооцінював її важливість. Ні, їх страшило те, що стать може привести до концепції істини, відокремленої від смислу. Жахало те, що стать бунтує проти будь-якого надання смислу, тимчасом як для релігії ідеться про його наявність, про те, що він, смисл, може одухотворити, а отже, означити сексуальні стосунки.

Фройд утягнув століття — відносно статі, смислу та істини — у велику битву, яку Лакан зобразив, як велику битву між релігією та психоаналізом. Ставка цього конфлікту — дізнатись, чи володіє стать смислом, або, кажучи словами Лакана, чи є в статі щось розумним чином пов’язане, чи існує щось на кшталт «сексуальних зв’язків»; чи, навпаки, суб’єктивна доля сексуальності підпорядковує суб’єкта істині без смислу, тому що, як казав Лакан, «сексуальних зв’язків немає».

Говорячи просто: антирелігійна функція зводити думку/стать під знаком істини — це те, що вириває промовляння статі з претензій моралі.

Це виривання означає революцію такого розмаху, що можна засумніватись, ніби століття завершило його успішно. Звісно, воно звільнило стать від найочевидніших фігур моралі. Але все-таки, чи деморалізувало її? Мораль може сховатися за гедонізмом. Настанова «насолоджуйся!», про яку нині сурмлять усі журнали для підлітків, підтримує і посилює структури, що узагальнюють настанову «не насолоджуйся!» Фройдівська революція, супроводжуючи в столітті внутрішню суперечку з релігійним структуруванням смислу, сьогодні опинилася в підвішеному стані й зіткнулась із новими способами сексуальної суб’єктивації, за яких видима форма (гетеро- чи гомосексуальна, жіноча чи чоловіча, активна чи пасивна, невротична чи депресивна тощо) має меншу вагу, ніж нудьга, спричинена невимовною річчю, що опановує всю насолоду, й надто насолоду примусову.

Як відомо принаймні від часів пізньої Римської імперії, коли насолода, перетворюючись на імператив, стає абсолютним виправданням існуванню, неминуче закінчують тим, що насолоджуються жорстокістю. Настає час загальної непристойності, гладіаторів, тортур у реальному часі, що змушують пошкодувати про політичні смертовбивства померлого століття.

Безперечно, саме в цьому надихає нас відважність Фройда, який зразково зумів спонукати думку, піднести логіку до чогось такого, що, утримуючись лише за допомоги невимовного, невідворотно зробилося частиною нашої істини.

10 листопада 1999 р.

8. Анабазис

Як століття розуміло свій хід, власну траєкторію? Як сходження до витоків, кропітке будування нового, віддалений досвід починання. Таке та деякі інші значення збігаються в одному грецькому слові: «анабазис». Так, зокрема, називається книга Ксенофонта, що розповідає історію про десятитисячний загін грецьких гоплітів, завербованих воювати на боці одного з таборів у династичній сутичці в Персії.

Відзначимо таку рису: «варвари» поціновували греків не стільки за їхню витончену культурність, як за військові чесноти. Яким же було жорстке ядро грецького (а згодом македонського і римського) військового могуття, яке піднесло їх на вищий щабель порівняно з незліченними воєнними конгломератами персів чи єгиптян? Дисципліна. Зовсім невипадково перше військове правило стверджує: «Найбільша сила армії полягає в її дисципліні». Завойовницька гегемонія сили, яку звично називають «Заходом», по суті, ґрунтується на дисципліні, дисципліні думки, щільній потузі певності, політичному патріотизмі, зосередженому, зрештою, у військовій єдності. Так само, коли Ленін хоче, щоб у пролетарській партії панувала «залізна дисципліна», він знає, що пролетарям, у яких нічого немає, годі сподіватися на перемогу, якщо вони не примусять себе до незрівнянної організаційної дисципліни (як матеріального наслідку й фігури своєї політичної твердості).

Так, будь-який анабазис вимагає, щоб думка прийняла дисципліну. Без неї годі відновити сили [«remonter la pente» (фр.)], тобто буквально «зійти на схил», що є одне з можливих значень слова «анабазис». Ксенофонт і його десять тисяч товаришів по зброї спізнали це на власному досвіді. Адже в битві біля Кунакси їхній перський воєначальник загинув і грецькі найманці опинилися одні посеред незнаної країни, без підтримки місцевого населення, не знаючи, куди прямувати. «Анабазис» дасть ім’я цьому рухові «додому», рухові загублених людей, позбавлених місця і закону.

У такому русі, що зветься «анабазис», відразу в око впадають три речі:

a) Ксенофонт змальовує занепад ладу в Персії, що й пояснює появу греків. Після Кунакси греки зненацька гублять сенс свого перебування у вороже налаштованій до них країні, для якої вони не більше, ніж чужинці. При джерелах «анабазису» лежить певний принцип розгубленості.

b) Греки можуть покластися тільки на себе, свою волю й дисципліну. Вони були тут для когось іншого, підкорялися, несли службу за гроші, аж раптом змушені самі ухвалювати постанови, творити долю на свій розсуд.

c) Грекам доконче потрібно знайти щось нове. Їх просування Персією до моря не має чіткого шляху, напрямок наперед ніхто не знає. Вони й не просто повертаються, адже доводиться винаходити свою дорогу й невідомо, чи то справді шлях назад. Отже, анабазис є вільний винахід блукання, що мало би бути поверненням — поверненням без шляху-повернення через етап блукання.

Одна з найвідоміших сцен анабазису — момент, коли греки вибираються на пагорб і, побачивши море, кричать: ϑαλασσα, ϑαλασσα! «Море! Море!» Для них море вже є впізнаваний фрагмент батьківщини. Видовище моря свідчить про те, що винайдене блукання, вочевидь, прокреслило криву повернення. Нечуваного повернення.

Тепер ми бачимо, як можна спертися на розуміння «анабазису» в міркуваннях про наше століття. У траєкторії, якій воно дає ім’я, взаємно накладаються дві частини: дисциплінований винахід і непевне блукання. Воля і розгубленість утворюють диз’юнктивний синтез. Утім, такий підвішений стан передає саме грецьке слово, позаяк дієслово anabanein («анабазувати», якщо коротко) означає водночас «вирушати» і «повертатись». Таке семантичне поєднання, без сумніву, пасує століттю, що не перестає запитувати, що воно є — початок чи кінець.

І ось справді на відстані у сорок років, що обрамовує жорстке ядро століття, скажімо, 30-40-ві роки,