Читати книгу - "Століття"

як думку в інтеріорності, не змішуючи її з «політичною філософією». Завдяки йому ми знаємо, що є сингулярна думка Сен-Жуста, думка, що належить ефективній модальності політики й аж ніяк не тотожна «русоїстським» джерелам. Схожим чином ми можемо помислити думку Леніна як цілком іншу, ніж послідовність марксизму. Хоч учення Лазарю дотепер не дуже поширене, навіть не «написане», неможливо на тривалий період часу уникнути того, хто заклав основи — розробивши категорії для їхньої ідентифікації — політики як місця сингулярної думки в одному плані, хоч вона геть не зводиться до них, що й мистецтво та наука, і нетранзитивної до філософії. Нагадаємо тут наявні праці Лазарю: Peut-on penser la politiąue en intériorité?, Éd. des Conférences du Perroquet, 1986; La Catégorie de révolution dans la révolution française, ibid., 1989; Lénine et le Temps, ibid., 1990; L’Anthropologie du Nom, Paris, Éditions du Seuil, 1996.

128

Напруження, «відрив», внутрішньо властивий процедурі політичної думки, як і будь-якій іншій родовій процедурі, між думкою і думкою думки — одна з фундаментальних тез у праці Сильвена Лазарю «Антропологія імені» (див. попередню примітку).

129

Числовість родової процедури — це «шифрування» її зв’язку з диспозицією порожнечі (онтологічна фігура), Єдиного (фігура підрахунку і події) та нескінченності (фігура тотальної ситуації та істини). Кожен тип родової процедури приймає особливу числовість. У тексті «Що таке любов?» можна побачити числовість любовної процедури: одиниця, двійка, нескінченність. Тут ми не можемо розвинути це, але я вкажу, що числовість політичної процедури така: Нескінченне-1 (ситуація), Нескінченне-2 (держава), порядкове число (подієво фіксує надмір Нескінченного-2 над Нескінченним-1) і Одиниця (це число рівності). Зазначимо, що політика починається там, де закінчується любов, а любов починається там, де закінчується політика.

130

Кожен тип родової процедури приймає особливе неназване. Так, притаманне любові неназване — це сексуальна насолода; неназване політики — колектив; неназване поеми — мова; неназване математики — зв’язність [consistance].

131

Хай там як, за філософією можна визнати здатність «непрямого обслуговування» родових процедур загалом і політики зокрема. Проголошуючи «наявне буття» істин, філософія організує думку, що повертає уми людей до їхнього існування і показує умови, на основі яких думка може бути сучасною своєму часу, не відмовляючись від вічності. Філософія в жодному разі не є політикою, але вона є пропагандою для політики настільки, наскільки вона позначає її ефективність як не-часову цінність часу.

132

Категорія катастрофи загалом була формально подана в тексті під назвою «(Пере)повернення самої філософії» [Див.: Бадью А. Манифест философии / пер. с фр. В. Лапицкого. — СПб.: Machina, 2003. — 143-171]. У цій статті екстаз (місця), сакральність (імені), терор (обов’язку-бути) розглядаються в термінах особливого підходу істиннісної процедури: політики.

133

Непередбачуваний і послідовницький вимір політики, по суті, її рідкісність, є вирішальним наслідком того, що вона існує лише як думка або як зв’язок конфігурації зі своєю думкою. Це основна теза теорії Лазарю. 1984 року в «Теорії суб’єкта» я дав властиво філософську версію цього пункту: «Будь-який суб’єкт — політичний. Ось чому так небагато суб’єктів, так небагато політики». Сьогодні я б не стверджував, що «будь-який суб’єкт — політичний»; адже це ще максима шва. Я б радше сказав: «Будь-який суб’єкт висновується через родову процедуру, а отже, залежить від події. Звідси випливає, що суб’єкт — рідкісний».

134

Онтологія держави викладена (під іменем становища ситуації) в книзі «Буття та подія» (медитація 7, 8, 9). Держава (в її політико-історичному значенні) проаналізована як приклад цієї фігури буття. Головна ідея в тому, що становище ситуації (її репрезентація) є надмірністю над ситуацією (над її презентацією). Тут «надмірність» — чіткий концепт.

135

Особливість Канторового винаходу, який лякав його самого, не в тому, що він математизував нескінченність, а в тому, що він плюралізував її, а отже, унерівнив. Те, що є різні нескінченності (й це виходить за межі «діалектичної» опозиції між дискретним і континуальним), вочевидь передбачає, що можливо дати смисл рівності двох нескінченних. Власне, в цьому вся рушійна сила плюралізації: дві нескінченні множини — рівні (тобто мають однакову силу), якщо між ними є взаємнооднозначна відповідність. Вони нерівні, якщо такої відповідності немає. Зазначимо, що рівність відсилає, через свій доказ, до існування, а нерівність — до заперечення існування. Звідки також вирішальна функція доказу через суперечність. Адже немає конструктивного шляху, щоб довести неіснування. Спершу треба передбачати існування і вже виводити з неї суперечність. Цей зв’язок між рівністю, існуванням і доказом через суперечність утворює матрицю, що криється в будь-якій філософській думці емансипації: щоб показати, що ворожа філософії політика — абсурдна, треба спершу припустити, що вона має рівність, і тоді показати, що це веде до формальної суперечності. Немає кращого способу зробити це, як постулювати, що рівність — не програма, а аксіома. На цьому дуже талановито наголосив Жак Рансьєр у праці «Учитель-незнайко» [Див.: Рансьєр Ж. Учитель-незнайко. П’ять уроків із розкріпачення розуму / Пер. з фр. А. Рєпа. — К.: Ніка-Центр, 2013. -168 с.].

136

З цього приводу необхідна дискусія з Жаном-Клодом Мільнером. У «Нерозбірливих іменах» (Les Noms indistincts, Paris, Le Seuil, 1985) він дуже тонко доводить, що політика, по суті, обертається довкола слова «свобода» в його вимірі реального («неприборкана» свобода революцій), уявного (залежна від зв’язків, що склеюють «політичний світогляд») і символічного (формальні свободи). Безперечно, Мільнер надає перевагу твердо відстоювати останню на відміну від «випадку» першої та «ницості» другої. Однак останнім часом Мільнер, здається, відживлює тему можливого взаємозв’язку між думкою та бунтом, тим боком, що, торкаючись нескінченного, не може бути підкорений лише символічному. І це передбачає вихід за межі омонімів свободи. Хіба не під знаком рівності максимум бунту аксіоматично узгоджується з максимумом думки? В останній праці «Засвідчення» (Constat, Paris, Verdier, 1992) Мільнер, доходячи до замкненого на собі песимізму, не дозволяє розв’язати цю дилему. Дискусія триватиме.

137

Щодо «родового» як предиката істини повне опрацювання концепту здійснено в праці «Буття та подія».

138

Це питання відіграє чільну роль у нинішніх роздумах Жана-Люка Нансі; я хотів би згадати його чудовий текст під назвою «Серце речей» в кн.: Une pensée finie, Paris, Galilée, 1990. Близькість між ним і тим, що