Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

— Ми вирішили, — сказав Марсело достатньо голосно, щоб його почули всі, але звертаючись явно лише до Майкла та Ерін, — що варто розповісти вам зараз, інакше ви почуєте про це від когось іншого.

— Я не впевнена, що…

— Люсі, будь ласка. Майкле, нам дуже хочеться, щоб твої вихідні минули спокійно й щасливо. Але ми мусимо розповісти про це, поки всі тут, інакше свою справу зроблять чутки й недомовки, — вів далі Марсело.

Моя мати мовчки кивала, і, як завжди, мова її тіла мала значно більшу вагу, аніж слова Марсело. Майкл кинув у наш бік швидкий погляд, але я міг присягнутися, що він шукав саме моє обличчя. Може, він думав, що це якось стосується грошей. Або їх з Ерін.

— Дещо сталося, — сказав Марсело. — Уранці тут знайшли тіло чоловіка. Він заблудився вночі й помер від переохолодження. — Марсело окинув нас усіх побіжним поглядом, а тоді прикипів очима до Софії, наче наказував їй мовчати. — Ось так, якщо коротко.

— Тут море поліції, — проникливо зауважив Майкл. — Патрульна автівка біля сарайчика. Я не звернув на це достатньої уваги, але тепер усе зрозуміло. Ясно. От бідака.

— Є ще дещо, — цього разу заговорила Софія.

Люсі рвучко розвернулася й пронизала її поглядом. Марсело прокашлявся, спробувавши урвати її, але Майкл здійняв руку в його бік, і це одразу заткнуло вітчима — підозрюю, лише тому, що такого з ним ще ніколи не траплялося. Присягаюся, він стулив рота так рвучко, аж це почули лижники на горі.

— Вони не знають, хто це. Здається, ця людина тут не жила. Поки не схоже, щоб це активно розслідували, але невдовзі тут будуть детективи. Можливо, вони захочуть допитати гостей.

Усі закивали, приголомшені несподіваною тактовністю Софії. Утім я не квапився в це вірити; думаю, вона просто хотіла понатискати на Майклові больові точки словами «детективи» та «допитати». Вона сподівалася налякати його.

— Детективи для людини, яка померла від переохолодження? — міркувала вголос Ерін, усвідомивши, що тут щось не так.

Вона схвильовано зиркнула на Майкла. Софія відповіла на це тонкою усмішкою. Сестра отримала те, чого хотіла.

— Якщо не хочеш залишатися тут, можемо поїхати в інше місце, — сказала наша мати. — Ми хотіли, щоб ти вирішив це сам.

— Тобі нема про що хвилюватися, — запевнив Марсело. — Зі свого досвіду скажу, що ув’язнення зазвичай є чудовим алібі. Між іншим, цей місцевий офіцер… я не назвав би його досвідченим. Це тіло вибило його з рівноваги, тож він просто чекає на детективів. Вони приїдуть, понишпорять тут кілька хвилин, а тоді заберуться геть.

— А гроші за проживання… — почала була Евонна, і я знав, що вона от-от скаже: «Нам не повернуть».

— Його звуть Кроуфорд, — утрутився я.

— Кроуфорд, так, — повторила Евонна байдуже. — Він принаймні не такий нарваний, як міські копи. Схоже, наше прізвище більше не має такої слави, як раніше.

— Якщо тебе хвилює поліція, — і собі взялася заспокоювати Люсі, явно вважаючи, що втратить не лише кількасот доларів та кімнату, а й Майкла, якщо ми все-таки роз’їдемось, — то я взагалі не зважала б на Кроуфорда. Він не ставить запитань. Його, власне, майже не видно.

— Цей ваш коп, який нічого не робить… — сказав Майкл. — То часом не він?

Брат показав у бік сходів перед гостьовим будинком, якими саме дріботів офіцер Кроуфорд. Спустившись, він припустив до нас, вишукуючи очима нове обличчя. Помітив Майкла.

— Майкл Каннінґем?

Мій брат жартівливо підвів руку.

— Винен.

— Радий, що ви зі мною згодні. Вас заарештовано.

Розділ 14

Евонна мала рацію: прізвище Каннінґемів більше не мало такої слави, як колись. Якби це було не так, Кроуфорд подбав би про особисту безпеку, перш ніж ступати в наше коло.

— Що це ви робите? — першою вибухнула Люсі.

Вона загородила Майкла собою.

— Це якесь непорозуміння, — сказала Евонна, зміцнюючи оборону Люсі й тягнучи за собою нерішучого Енді.

— Ну ж бо, охолоньмо, — видушив із себе тоненький тремтливий смішок Енді.

Не забувайте, що він не був Каннінґемом «по крові», а тому досі зберігав рештки поваги до поліції, притаманної законослухняним громадянам.

— Геть. — Лише тоді я помітив, що з Кроуфордової лівої руки, наче батіг, звисають кайданки.

— Чому ви не можете просто… — Це була моя мати, яка не встигла вчасно доєднатися до живого щита, але отрути в її голосі було достатньо, щоб зупинити кого завгодно. — …облишити нашу довбану родину?

Я зненацька повірив у всі статті в газетах про матерів, які підіймають автівки, щоб витягнути своїх дітей. Принаймні тих дітей, яких вони люблять.

— Одрі, — заспокійливо мовив Марсело, — це не допоможе. — Він виступив уперед, зблиснувши перед носом офіцера Кроуфорда своїм «ролексом». — Я його адвокат. Пропоную зайти досередини, сісти й усе обговорити.

— Лише в наручниках.

— Ми з вами знаємо, що так не робиться. Він щойно приїхав, як він міг?..

— Тату, — утрутився Майкл. Я не одразу зрозумів, що він звертається до Марсело. — Усе гаразд.

Але Марсело вже розправив крила.

— Ви не можете оголошувати воєнний стан у цьому комплексі лише тому, що ви тут єдиний поліцейський. Я знаю, що ви в незручному становищі і що хтось там щойно втратив брата або сина, а моя родина радо відповість на всі ваші неформальні запитання, щоб допомогти з визначенням особи постраждалого. Однак стверджувати, що було вчинено злочин, і сипати звинуваченнями… це… що ж, це дуже серйозно. Це звинувачення ґрунтується суто на минулому нашої сім’ї. Ми можемо подати позов. Якщо хочете затримати його, вам потрібна законна підстава та обвинувачення. У вас немає нічого. Безплатно я працюю лише перші шість хвилин, і здається мені, що цей час уже збіг. Ми порозумілися?

Просто від того, що я опинився біля Марсело під час його тиради, у мене виникло несподіване бажання перепросити. Але Кроуфорд не був готовий здаватися.

— Ні, не порозумілися. Позаяк сталося вбивство, я маю повне право затримати підозрюваного на власний розсуд.

Нашим зібранням прокотилася хвиля бурмотіння, коли всі стали приголомшено повторювати слово «вбивство». Я помітив, що Софія посміхається. Марсело стиснув кулаки. Моя мати була не з тих жінок, які зойкають і хапаються за серце, але навіть вона затулила рота рукою.

— Дещо сталося, — підкреслено повторив Майкл.

— Досить, — прогарчав Марсело до Кроуфорда. Цей адвокатський аргумент зрозумів навіть я. — Я руйнував кар’єри ще й не за таке.

— А я вистоював і не перед такими.

Їх урвало гепання готельних дверей. Висока жінка приблизно мого віку, із засмаглою щелепою та сірувато-білою