Читати книгу - "Під куполом"

— Ти хоробра дівчинка, — сказала Розі.

— Я не почуваюся хороброю.

— А хоробрі ніколи такими не почуваються.

Розі поїхала назад до міста. Норрі дивилася їй услід, поки вона не зникла з виду, а потім, ставши на свою дошку, почала робити ліниві ромби та рейли. Фасадний паркінг мав невеличкий ухил, тож їй доводилося трохи підганятися лише в один бік… хоча з тим напруженням, яке її переповнювало, вона гадала, що зможе проїхати на скейтборді звідси й аж до міського майдану на верхівку пагорба, навіть не захекавшись. Чорт, зараз вона, навіть аби гепнулася промежиною на дошку, нічого б не відчула. А якщо хтось сюди нагряне? Ну, вони з дідусем прийшли, бо він хотів подивитися, які є в продажу фургони. Вона просто чекає на нього, а потім вони підуть собі до міста. Дідусь любить гуляти пішки, всім це відомо. Змащує собі таким чином суглоби. От тільки Норрі гадала, що не заради цього він так багато ходить або не тільки через це. Його довгі прогулянки почалися після того, як бабуся почала все плутати (ніхто не промовляв уголос, що це хвороба Альцгаймера, хоча всі розуміли). Норрі гадала, що він таким чином виходжує свою журбу. Можливе таке? Вона гадала, що так. Вона знала, що, коли сама в скейт-парку в Оксфорді з'їжджає на дошці по трубі з подвійним вигином, у ній нема місця ні на що, окрім радості та страху, і радість тоді панує в хаті. Страх никається десь у дальній комірчині.

Після короткого чекання, яке здалося довгим, з-за рогу виїхав колишній фургон телефонної компанії, за кермом якого сидів дідусь. Підхопивши дошку під пахву, Норрі заскочила в кабіну. Перша в її житті поїздка на краденій машині.

— Дідуню, ти такий офігітельний, — повідала вона й поцілувала його.

7

Джо Макклечі прямував до кухні, де хотів дістати з неживого холодильника одну з останніх бляшанок яблучного соку, але тут почув, як його мати промовила: «Бамп», і завмер.

Він знав, що його батьки познайомились у коледжі, в університеті штату Мейн, і що тоді друзі Сема Макклечі називали його Бамп, але мама сама майже ніколи так його не називала, а коли таке траплялося, вона шарілася й сміялася так, ніби в цьому прізвиську був присутній якийсь непристойний підтекст[400]. Цього Джо не знав. Зате він знав, що якщо в неї це прохопилося — якщо таке зісковзнуло з язика — це означає, що вона збентежена.

Він наблизився до кухонних дверей. Вони були трохи відхилені, і він побачив там свою матір і Джекі Веттінгтон, котра була сьогодні вдягнена не в уніформу, а у вицвілі джинси й блузку. Вони б його теж побачили, аби підвели голови. Він зовсім не мав наміру підглядати; це було б зовсім не круто, особливо коли його мама така розстроєна, але наразі вони дивилися лише одна на одну. Жінки сиділи за кухонним столом, Джекі тримала долоні Клер у своїх долонях. Джо побачив, що очі в його матері зволожені, й відчув, що сам ось-ось може заплакати.

— Вам не можна, — приговорювала Джекі. — Я розумію, як вам хочеться, але вам цього робити просто не можна. Нізащо, якщо сьогодні ввечері все піде так, як заплановано.

— Ну, можу я йому хоча б подзвонити і пояснити, чому мене там не буде? Або послати йому мейл! Я могла б це зробити!

Джекі похитала головою. Обличчя мала лагідне, але непоступливе.

— Він може прохопитися словом, і слово те може дійти до Ренні. Якщо Ренні щось учує в повітрі раніше, ніж ми звільнимо Барбі й Расті, для нас це обернеться суцільною катастрофою.

— Якщо я скажу йому, аби він нікому, нізащо…

— Послухайте мене, Клер, невже ви не розумієте? Ставки занадто високі. Життя двох людей. І наші також. — Вона зробила паузу. — Вашого сина.

Плечі Клер похилились, але знову розпрямились.

— Тоді забирайте Джо. Я прибуду після Дня побачень. Ренні не запідозрить мене; я зроду не знала Дейла Барбари, і з Расті я також не знайома, хіба що кивали одне одному, зустрівшись на вулиці. Я лікуюсь у доктора Гартвела в Касл Року.

— Але Джо знає Барбі, — терпляче пояснила Джекі. — Це Джо організовував пряму відеотрансляцію, коли Купол обстрілювали ракетами. І Великий Джим про це пам'ятає. Ви можете собі уявити, що він здатен посадовити вас у камеру й пресувати, допоки ви йому не розкажете, куди ми поділися?

— Ніколи! — відповіла Клер. — Я ніколи не викажу!

Джо увійшов до кухні. Клер витерла собі щоки, намагаючись посміхнутись.

— О, привіт, синку. А ми оце щойно балакали про День побачень і…

— Мам, він може на тебе не просто тиснути, — промовив Джо. — Він може тебе катувати.

Клер була шокована.

— Ох, на таке він не здатен. Я знаю, він негарна людина, але він виборний нашого міста, врешті-решт, і…

— Він був виборним, — втрутилась Джекі. — А зараз він висувається на імператора. А говорити рано чи пізно починають усі. Невже вам хочеться, щоби Джо ховався десь і уявляв собі, як вам висмикують нігті?

— Припиніть! — скрикнула Клер. — Це жахливо.

Джекі не відпустила її руки, коли Клер хотіла їх звільнити.

— Ідеться про все або нічого, і для нічого вже запізно. Все перебуває в русі, і ми мусимо рухатись відповідно. Якби йшлося лише про втечу Барбари самотужки, без нашої допомоги, Великий Джим міг би з цим погодитись. Бо кожен диктатор потребує якогось лякайла. Але ж там не лише він, так? І це означає, що він намагатиметься знайти нас і знищити.

— Як би мені хотілося, щоб я ніколи в це не вплутувалася. Не ходила сама на ту зустріч, не дозволяла піти туди Джо.

— Але ми мусимо зупинити його! — заперечив Джо. — Містер Ренні намагається перетворити Честер Мілл на… ну розумієш, на поліцейську державу!

— Я нікого не здатна зупинити! — ледь не ридала вже Клер. — Я збіса усього лиш проста домогосподарка!

— Якщо вас це якось утішить, — сказала Джекі, — ви отримали квиток на цю подорож у ту саму мить, як діти знайшли ту коробочку.

— Ніяк мене це не втішить. Ніяк.

— У якомусь сенсі нам навіть щастить, — продовжувала Джекі. — Ми не затягнули в нашу справу забагато невинних людей, поки що принаймні.

— Ренні з його поліцейськими силами все одно нас знайдуть, — сказала Клер. — Хіба вам це не ясно? Скільки тут того міста?

— На той час, — посміхнулась Джекі безрадісно, — нас буде більше. Озброєних. І Ренні про це знатиме.

— Нам треба якомога швидше захопити радіостанцію, — сказав Джо. — Люди