Читати книгу - "Вибрані твори"

Жаль стає чоловіка, але Іван Тимофійович розрубає все одним ударом:

— Олександре, тебе чекають люди. А про радіоприймач запам'ятай: він у нас довго не побуде.

— Як? — насторожується чоловік, і непідроблений переляк застигає на його зморшкуватому обличчі.

— Віддамо партизанам. Він їм більше потрібний. І лише тепер Олександр Петрович чує велику втому тяжкої, небезпечної дороги.

— Що ж, коли треба, то треба, — одерев'яніло виходить із хати, несучи у серці жаль та розмивчасту радість.

Тільки темрява заховала чоловіка, як до Івана Тимофійовича почала сходитися його п'ятірка: Югина, Марта, Василь Карпець і Мирон Підіпригора. Почуття обережності та жалю продиктували Бондареві не вводити в одну п'ятірку обох братів.

* * *

Ці дні Іван Тимофійович ходив мов іменинник, голос його повеселішав, у хаті ожив розгонистий сміх. Марійка спочатку подумала, що чоловік потайки від неї потроху випиває, перевірила свої пляшки і задумалася.

«Не горілка веселить чоловіка. Значить, щось хороше робиться у світі», — і собі повеселішала.

Від сусідів вона почула, що Москва не взята німцями. Стрімголов, захекана, влетіла до хати.

— Іване, фашисти загрузли під Москвою! Навіки загрузли! — граючи очима, сповістила хвилюючу новину.

— Справді? Звідки ти це взнала? — хотів здивуватися і розсміявся.

— Усе село гомонить. Геть чисто все! Ти б пішов на люди — сам послухав би.

— Та доведеться піти. Коли всі гомонять, щось воно таки є, — погодився і знову розсміявся.

Марійка пильно поглянула на чоловіка, а коли той вийшов з хати, замислилася над тим самим і почала швидко нишпорити по хаті.

Зимовий день, розсіваючи тіні, пішов слідом за сонцем. На подвір'ї лунко загупала сокира, — Іван рубав дрова, а в хаті біля печі поралась Марійка. У великих казанах для худоби закипала вода, почорніла у ринці картопля, на припічку у макітрі попискувало гречане тісто. Усе було таким буденним і звичним, а от тривога не відходила від жінки.

Раптом глянула Марійка у вікно і обімліла: вулицею чорними тінями бігли поліцаї. Вони увірвалися в двір, клубком накинулися на Івана. Скрикнула жінка, відхилилася від вікна. Коли простоволосого Івана Тимофійовича увели до хати, вона, закам'янівши, стояла в рамці одвірка.

— Чого дорогу заступила? Розкарячилась на дверях! — штовхнув її кулаком поліцай.

Уся хата загуркотіла, загриміла, загупала, і понівечене добро полетіло з кутка в куток. Ось з-під ліжка поліцай викидає патефон.

— А де пластинки?

— А ти їх де положив? — злісно і твердо говорить Іван Тимофійович.

— Ось вони! — відповідає другий і з силою кидає на землю стос пластинок; ніжні, потріскані шматки пластмаси захрустіли під тяжкими чобітьми.

Нарешті запроданці добралися до тайника між грубою і пічкою. Калістрат Данько витяг звідти клуночок з сортовим зерном, кілька пластинок і футляр. Іван Тимофійович презирливо глянув на ворогів і поступився до Марійки: хотілось попрощатися перед арештом. В цей час Данько з силою рвонув свою здобич, і яке ж було здивовання Івана Тимофійовича, коли він побачив, що футляр був порожній…

Перевернувши все догори дном і забравши Марійчину наливку, поліцаї пішли з хати. Здивований Іван Тимофійович попрямував до тайника.

— Іване, твій радіоприймач у казані вариться, — показала рукою на піч Марійка.

На її віях тремтіли тривожні і радісні сльози.

XLVІІІ

Одного ж дня з Побужжя і Синявщини повернулись Гоглідзе і Тур. Начальник розвідки, хрустячи обмерзлою одежею, обриваючи з вус і брів крижані бурульки, простудженим голосом повідомив, що карателі готують наступ на Городище.

— Хотять нам Полтавський бій дати. Нехай буде Полтавський бій, але ми не будемо шведами, — тяжко заговорив, тримаючися рукою за простуджене горло.

— Ми не будемо шведами, — задумливо промовив Дмитро. — Яка сила іде проти нас?

— За відомостями райкому і нашої розвідки, біля двохсот фашистів.

— Немало.

— Танки є? — запитав Созінов, спираючись ліктями на широко розгорнуту кодовану карту.

— Два середніх.

— Це гірше. Фашистів заманимо поглибше в ліси? — звернувся Дмитро до Тура.

— Постараємося. Треба додатково замінувати всі дороги, якими зможуть піти танки.

Загін уже після перших нападів на залізницю почав готуватися до наступу ворогів. Праця мінерів була початком розробленого плану оборони. Далі пішли земляні роботи. Неохоче взялися партизани за лопати, пішні, але слова та приклад комуністів і комсомольців зробили своє діло: дві криві лінії оборони, майстерно замасковані снігами, захищали тепер зі сторони лісу партизанське життя. Усі воїни заздалегідь знали свої місця під час бою. По команді «тривога» вони двічі кидались в лісові окопи — одного разу вдень, а другого — на світанку…

Дмитро накинув на плечі шинелю, збираючись іти до мінерів. У цей час в землянку, окутаний сизим клубом морозного повітря, влетів веселий і розвихрений Тур, а за ним поспішало кілька партизанів. Вони інстинктивно, по ході завжди стриманого комісара, по його рухливому обличчі, радісних словах привітання, догадалися, що трапилось щось незвичайне.

Задихаючись, Тур охоплює руками Созінова і Дмитра. Дрібні нервові риси обличчя тремтять і освітлюються щасливим внутрішнім вогнем.

— Наші війська прорвали фронт під Москвою! Перейшли у наступ! Гонять ворога на захід! Гонять німця!

— Та невже правда?!

— Саво, звідки взнав?!

— Святом повіяло!

— Товаришу комісаре! Розкажіть з усіма подробицями!

— Знайшов листівку, кинуту нашим літаком. Та ще яке багатство передав нам Павло Михайлович.

— Яке?

— Промову товариша Сталіна на жовтневому параді…

Зразу ж був скликаний мітинг. І довго не розходились по землянках бійці, бажаючи чим довше побути разом, разом пережити хвилюючі вісті. Здавалось, той далекий і радісний світ першої великої перемоги осяяв їхні серця і чола, і не таким страшним здавався майбутній наступ фашистів на їхнє Городище.

— Москва-матінка показала себе!

— На те вона і Москва! Серце наше.

— В Москві ж товариш Сталін.

— Не тільки в Москві, — з нами також…

— Так, значить, Полтавський бій буде? — весело перепитав Дмитро начальника розвідки.

— Ні, товаришу командире. Тепер буде розгром карателів коло Бугу. Операція, звісно, менша масштабом за московську, але хороша буде операція…

Другого дня дозори, пропустивши в ліс німецьку розвідку, повідомили, що з півночі наближаються танки, а за ними просувається піхота.

Іще не доходячи до узлісся, Дмитро почув рев моторів.

Чорні тупоморді танки майже водночас заборсалися в сітці лісу, з-під їхніх траків заклубочилися хмарки снігового пилу. Ось машини, зростаючи на очах, вскочили у молодий гайок. Двома переляканими хвилями розійшлись і в корчах почали падати на землю переламані, потрощені дерева. Остання паморозь піднялася над ними, вже нова дорога, устелена недожитим життям, зачорніла пошматованими цурпалками.

По лісу ударили гармати, кулемети, і зразу ж усе навколо наповнилося нестерпним скреготом, шипінням і тріском.

Почорніли, задимілись сніги; тяжко, з пташиним фуркотом, падали в