Читати книгу - "Під куполом"

її прочинив, тієї ж миті на грудях у нього опинилося сімдесят фунтів ваги ошалілого ірландського сетера. Злякано крикнувши, Твіч задер руки, але пес не збирався його кусати; настрій у Бадді був однозначним: молю-благаю-рятуйте-мене-людоньки. Поклавши лапи на груди Твічу, вимазуючи грязюкою його останню чисту робочу сорочку, пес заходився обслинювати йому обличчя.

— Припини! — заволав Твіч і відштовхнув собаку. Бадді опинився долі, але тут же скочив назад і, залишаючи свіжі сліди лап на сорочці Твіча, знову почав шарувати йому лице своїм довгим рожевим язиком.

— Бадді, фу! — скомандувала Генріета, і пес умент присів на задні лапи, заскиглив, забігав очима, не знаючи, на кому з них зупинити погляд. Позаду нього почала поширюватися калюжа сечі.

— Місіс Клевард, щось тут недобре.

— Атож, — кивнула Генріета.

— Мабуть, вам краще залишитися з соба…

Генріета знову промовила своє «ото ще вигадки» і промаршувала на задній двір Фріменів, дозволивши Твічу сунути за нею в кільватері. Бадді скрадався позаду них — голова опущена, хвіст підібганий — і безутішно скиглив.

Їм відкрилося мощене кам'яною плиткою патіо з барбекю посередині. Мангал було акуратно накрито зеленим брезентовим чохлом з написом: КУХНЯ ЗАКРИТА. За ним, на краю галявини, стояв сосновий поміст. А на помості — джакузі Фріменів. Твіч вирішив, що високий паркан навкруг дворика було зведено спеціально, щоб їм можна було спокійно посидіти в джакузі голими, а то й полюбитися, якщо дуже закортить.

Вілл із Лоіс саме там і сиділи зараз, але часи їхніх любовних утіх минулися назавжди. На головах в обох були прозорі пластикові пакети. Пакети ці були стягнуті в них на шиях чи то шнурами, чи коричневими гумовими джгутами. Зсередини вони затуманилися, проте не так щоб дуже, не так, щоб Твіч не міг роздивитися їхні набрезклі обличчя. Між земними рештками Вілла і Лоіс Фріменів стояли на сосновій поличці пляшка віскі й маленький медичний флакончик.

— Стоп, — промовив він, сам не знаючи до кого звертається: до себе, чи до місіс Клевард, чи, може, до Бадді, котрий якраз знову розпочав своє сиротливе виття. Звісно, що не Фріменам він це сказав.

Генріета не зупинилась. Вона пішла просто до джакузі, з прямою, як у солдата, спиною піднялася на дві сходинки і подивилася в обличчя своїх абсолютно пристойних (і абсолютно нормальних, сказала б вона) сусідів, кинула оком на пляшку віскі, побачила, що це «Гленлівет»[396] (відійшли вони принаймні стильно), а тоді вже підібрала флакончик з етикеткою Сімейної аптеки Сендерса.

— Ембіен чи лунеста?[397] — запитав пригнічено Твіч.

— Ембіен, — відповіла вона, вдячна вже за те, що її пересохлі гортань і рот спромоглися вимовити ці слова нормальним голосом. — Ліки виписані на неї. Хоча, гадаю, наостанок вона з ним поділилася.

— Там є якась записка?

— Тут нема, — відповіла Генріета. — Може, в будинку.

Але й там нічого не знайшлося, принаймні ніде на видних місцях, та й важко їм було уявити причину, яка б спонукала когось ховати таку річ, як передсмертна записка. Бадді слідував за ними з кімнати в кімнату, він не вив, лише тихесеньке скигління доносилось із глибини його горла.

— Мабуть, я заберу його додому, до себе, — мовила Генріета.

— Доведеться вам. Я не можу взяти його з собою до шпиталю. Я подзвоню Стюарту Бові, щоби приїхав і забрав… їх, — кивнув він великим пальцем собі за плече. У Твіча бурлило в шлунку, але не це було поганим; поганим було те, що депресія, котра прокралася в нього, потьмарила його зазвичай сонячну душу.

— Не розумію, навіщо їм здумалось це зробити, — промовила Генріета. — Звісно, якби ми вже цілий рік були просиділи під Куполом… чи навіть місяць… тоді так, можливо. Але менше від тижня? Не годиться стійким людям відповідати таким чином на неприємності.

Твічу здавалося, що він їх розуміє, але йому не хотілося казати про це Генріеті: попереду в них, либонь, той самий місяць, а то й рік. А може, ще більше. Без дощів, з дедалі меншими ресурсами і погіршенням повітря. Якщо найпотужніша технологічно країна в світі досі не спромоглася збагнути, що ж саме трапилося в Честер Міллі (не кажучи вже про вирішення проблеми), значить навряд чи це відбудеться скоро. Вілл Фрімен, мабуть, це зрозумів. А може, це була ідея Лоіс. Може, коли зупинився генератор, вона сказала: «Любий, давай це зробимо, поки вода в джакузі ще гаряча. Давай виберемося з-під Купола, поки ми не голодуємо. Що ти на це скажеш? Посидимо наостанок у ванні та трохи вип'ємо на прощання».

— Може, це той літак підштовхнув їх до краю, — озвався Твіч. — Той ірландський лайнер, що врізався учора в Купол.

Генріета нічого не промовила на ці його слова, вона відхаркалась і сплюнула в кухонну раковину. Доволі шокуюча демонстрація неприйняття. Вони вийшли надвір.

— Будуть ще й інші люди, котрі так робитимуть, еге ж? — запитала вона, коли вони вже дійшли до кінця під'їзної алеї. — Бо подеколи самогубство просто витає в повітрі. Як вірус якогось грипу.

— Дехто вже встиг, — Твіч не знав, чи дійсно самогубство безболісне[398], як співається в тій пісні, але безумовно, за правильних обставин воно може бути заразливим. Напевне особливо заразливим, коли ситуація безпрецедентна, а в повітрі починає смердіти отак, як цього безвітряного, неприродно теплого ранку.

— Самогубці — боягузи, — заявила Генріета. — Це правило, в якому немає винятків, Дагласе.

Твіч, чий батько довго й важко помирав від затяжного раку шлунка, мав щодо цього сумніви, але нічого не сказав.

Генріета, уперши руки собі в кістляві коліна, нахилилася до Бадді. Той витягнув вгору шию, принюхуючись до неї.

— Ходімо, тут поряд, мій волохатий друже. У мене є три яєчка. Ти можеш їх з'їсти, поки вони не зіпсувалися.

Вона вже було вирушила, та потім знову обернулася до Твіча.

— Самогубці — це боягузи, — повторила вона, роблячи особливий наголос на кожному слові.

5

Виписавшись із «Кеті Рассел», Джим Ренні добре виспався у власному ліжку і прокинувся освіженим. Хоча він нізащо нікому в цьому не зізнався б, почасти причина полягала в тім, що вдома не було Джуніора.

Тепер, о восьмій, його чорний «Гаммер» стояв неподалік ресторану Розі (прямо перед пожежним гідрантом, та яка збіса різниця, пожежного департаменту наразі не існувало). Він снідав із Пітером Рендолфом, Мелом Ширлзом, Фредді Дейтоном і Картером Тібодо. Картер займав вже звичне їм обом місце по праву руку від Великого Джима. Цього ранку він мав при собі два пістолети: власний на стегні та нещодавно повернутий Ліндою «Беретта Таурус» у підпахвеній кобурі.

Квінтет займав баляндрасовий стіл