Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

— Ти помиляєшся, Танкреде. Адже ці персики теж плоди любовних стосунків.

— Так, але стосунків законних, дозволених тобою як володарем і садівником Ніно, що заступив нотаря. Це плоди кохання розсудливого і плідного. А ті, — юнак махнув у бік фонтану, шум якого долинав з-за густої стіни дубів, — невже ти гадаєш, що вони чекали благословення парафіяльного священика?

Розмова набирала непристойного характеру, і дон Фабріціо з радістю змінив би тему.

Поки вони дійшли до палацу, Танкред устиг викласти князеві всю амурну хроніку Доннафуґати: Меніка, дочка стражника Саверіо, передчасно завагітніла від свого жениха, і треба було якнайшвидше справляти весілля. А джиґун Колікіо лише чудом врятувався від пострілів одного рогоносця.

— Звідки ти знаєш усе це?

— Дуже просто, дядечку, селяни мені самі розказують. Вони знають, що мені можна довіритись.

Вони неквапливо піднялися по довгих пологих сходах, що вели з парку до палацу, і, зупинившись на верхньому майданчику, глянули на вечірній обрій ген поза деревами. Великі химерні хмари, сині, як чорнило, купчились десь над морем і невмолимо заволікали небо. Вони, здавалося, віщували, що Бог, який навіки прокляв цей край, нарешті змилувався і на якийсь час послав йому довгожданий перепочинок. У цю хвилину на хмари з надією дивилися тисячі очей, їм раділи в лоні землі мільярди спраглих зернинок.

— Будемо сподіватись, що літо скінчилось і скоро почнуться дощі, — промовив гордовитий князь, як звичайний селянин, хоч для нього особисто осінні зливи несли з собою лише тижні безпросвітної нудьги.

Князь завжди дбав, щоб перший званий обід в Доннафуґаті був урочистою подією. Діти, котрим було менше як п’ятнадцять, обідали окремо; на стіл подавали французькі вина, готували римський пунш; слуги надягали лівреї та напудрені перуки. Цього разу князь дозволив собі невеличку вільність: він вирішив одягтися по-домашньому, щоб не ставити в ніякове становище запрошених, у яких навряд чи був вечірній одяг. Гостей за традицією приймали у великому «леопольдівському» салоні. З-під прикрашених мереживом абажурів на гасових лампах лилося жовте тьмяне світло. Велетенські постаті князевих предків, портрети яких вишикувались уздовж ледь освітлених стін, здавались сонмом привидів, величних і невиразних, як і пам’ять про них. Вже прибули дон Онофріо з дружиною, по-святковому одягнутий священик, органіст дон Чіччо з Терезіною, яку прив’язали до ніжки стола у челядні. Між господарями та гістьми точилася некваплива розмова: монсеньйор Троттоліно розповідав княгині про сварки між вихованками коледжу Святої Марії, дон Чіччо нагадав князеві кілька епізодів з їхнього колишнього полювання в ущелині Драґонара. Було спокійно, тихо, як завжди. Та раптом до салону ввірвався шістнадцятирічний Франческо-Паоло.

— Тату! — вигукнув він. — По сходах підіймається дон Калоджеро. Він у фраці!

Танкред, який в той час розважав дружину дворецького, оцінив важливість новини на мить раніше за інших, але, почувши доленосне слово, не міг стриматися і зайшовся нестримним реготом. Але князеві було не до сміху: звістка, яку приніс син, вразила його більше, ніж повідомлення про висадку Ґарібальді. Остання була подією, яку можна було передбачити, до того ж далекою і невидимою. Тепер же йому, вразливому на передвістя і символи, раптом здалося, що сходами його палацу підіймається сама революція в чорному фраці з білою краваткою. Мало того, що він перестав бути найбагатшим власником в Доннафуґаті — він ще й мусив приймати в денному костюмі гостя, цілком слушно одягнутого по-вечірньому.

Вкрай зніяковілий, князь машинально пішов до дверей, щоб зустріти прибулого. Лише тут у нього трохи відлягло од серця: фрак дона Калоджеро, яскравий символ політичної перемоги, був пошитий з тонкого сукна і за останнім фасоном, але князь ніколи не бачив жахливішого покрою. Останній крик моди з Лондона геть невдало втілився у витворі якогось партача з Джірдженті, адже цей скупердя Калоджеро пожалів грошей на доброго кравця. Довжелезні фалди позадирались догори у німому благанні, величезний комір був перекошений, і, як виклик елементарному смакові, на ногах дона Калоджеро красувались грубі черевики на ґудзиках.

Не знімаючи рукавичок, він підійшов до княгині і простяг їй руку.

— Моя дочка просить пробачення, вона ще не встигла причепуритись. Ваша вельможність знає, як марудяться баби при таких оказіях, — висловив він місцевим просторіччям думку, в якій містилася майже паризька легковажність. — Але за хвилину вона прибіжить. Адже від нас до вашого палацу рукою подати.

Проте минуло цілих п’ять хвилин, поки відчинилися двері і на порозі з’явилась Анджеліка. Від несподіванки у всіх представників роду Саліна перехопило подих. У загальній тиші Танкред почув, як стукотить кров у його скронях. Засліплені красою юної гості, чоловіки довго не могли отямитись і, звичайно, неспроможні були помітити в неї будь-якої вади. Багатьом з них така критична оцінка була взагалі недоступна. Анджеліка була висока, ставна дівчина. Її чорне хвилясте волосся пишно облямовувало вродливе молочно-біле обличчя, на якому вирізнялись по-дитячому свіжі, червоні, як вишні, уста і блискучі, зеленуваті й холодні, немов у статуї, очі. Вона йшла повільно, дозволяючи широкій білій спідниці коливатися навколо себе, і вся ніби світилася спокійною впевненістю у своїй красі. (Лише згодом Анджеліка призналась, що в ту мить, коли вона так переможно крокувала по салону, то мало не зомліла зі страху.)

Вона байдуже проминула князя, який біг їй назустріч, не звернула жодної уваги на розгубленого, але всміхненого Танкреда і лише перед кріслом княгині схилилась у граціозному реверансі. Ця незвична в Сицилії форма вітання додала відтінку екзотичності до її чару сільської красуні.

— Анджеліко, я не бачила тебе цілу вічність. Ти дуже змінилася, але не на шкоду собі.

Княгиня не вірила власним очам: вона не могла впізнати у цій чуттєвій красуні того неохайного тринадцятирічного дівчиська, яке бачила чотири роки тому. Що ж до князя, то згадувати йому було нічого, але він мусив визнати безпідставність своїх сподівань. Анджеліка лише повторила той удар, якого завдав йому вечірній одяг дона Калоджеро, хоча її біла матова шкіра була набагато ніжнішою, ніж чорне сукно, а форми набагато краще скроєними, аніж фрак її батька. Для нього, старого бойового коня, жіноча врода завжди була сигналом до атаки. Він звернувся до дівчини з такою вишуканою галантністю, немов перед ним стояла герцогиня ді Бовіно або княгиня ді Лампедуза.

— Ми вважаємо великим щастям для себе, синьйорино Анджеліко, прийняти в цьому домі таку прекрасну квітку. Сподіваюсь, ми матимемо радість милуватись нею частіше.

— Дякую, князю. Я бачу, що добрість, котру ви виявляєте до мене, рівнозначна тій, з якою ви завжди ставились до мого любого татка.

В Анджеліки був чудовий низький, можливо,