Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

щиро любив свою лагідну і завжди покірну дочку, яка терпляче зносила найдикіші прояви батькового самодурства. Зрештою, він переоцінював цю її покірливість і м’якість. Його природний нахил усувати будь-яку загрозу власному спокою не давав йому помітити жорстких зблисків, які спалахували в очах дівчини, коли його примхи, яким вона підкорялася, були справді нестерпними. Князь дуже любив цю свою дочку. Але ще більше князь любив свого небожа і знав, що той відповідає йому тим же, хоч і ховається за машкарою іронії. Останнім часом у дона Фабріціо викликав щире захоплення гострий розум Танкреда, його вміння пристосовуватись до ситуації, житейська мудрість та природжена здатність відчувати нюанси, що дозволяли йому вимовляти модні демагогічні фрази так, щоб лиш окремі втаємничені розуміли, що для нього, князя Фальконері, це всього лиш минуща забава, якій він віддається тільки тому, що вона його розважає. А для їхнього середовища, ще й для людей з вдачею дона Фабріціо, здатність розважати забезпечувала чотири п’ятих прихильності до людини. На його думку, Танкреда чекало блискуче майбутнє. Він міг стати прапороносцем аристократії, коли вона, переодягшись у нові мундири, піде в контратаку проти нового соціального устрою. Для цього йому бракувало одного — грошей; бо грошей у Танкреда катма. Тепер, коли титули вже мало важать, йому, щоб нажити слави в політиці, будуть потрібні гроші, багато грошей — щоб підкупити прихильників, задобрити виборців і жити в розкошах, приголомшуючи своїх супротивників. Жити в розкошах… Чи зможе чеснотлива Кончетта з її пасивністю допомогти своєму честолюбному чоловікові піднятися по слизьких щаблях нової соціальної драбини? Тиха, сумирна Кончетта? Вона завжди залишатиметься такою ж боязкою пансіонеркою, як тепер, повиснувши каменем на шиї свого чоловіка.

— Ви можете, отче, уявити собі Кончетту, скажімо, дружиною посла у Відні чи Санкт-Петербурзі?

Отець Пірроне здивовано вирячив очі.

— Не розумію, що тут може бути спільного?

Дон Фабріціо не завдав собі клопоту пояснити, поринувши в тяжкі роздуми. Гроші? Звичайно, у Кончетти буде посаг. Але маєтності родини Саліна буде розділено на вісім нерівних частин, а вона наймолодша з дочок — чи багато ж припаде на її долю? То що ж? Танкредові потрібна інша партія. Марія Санта-Пау, наприклад, у якої вже є чотири маєтки, а згодом буде ще більше, бо всі її дядьки — священики, нежонаті і, до того ж, ощадливі; або котрась із дочок Сутери, бридких, зате багатих. Кохання. Авжеж, кохання. Вогонь і полум’я протягом року і попіл протягом тридцяти. Хто-хто, а він добре знав, що таке кохання… А перед цим Танкредом жінки завжди падатимуть, мов стиглі груші…

Він раптом відчув холод — вода на його тілі випарувалась, руки стали холодні, мов лід, пучки зморщились. А попереду стільки нудних розмов! Ні, їх треба уникнути…

— Я мушу одягтися, панотче. Скажіть, будь ласка, Кончетті, що я її прощаю; ми поговоримо про все це детальніше, коли впевнимось, що йдеться не лише про мрії романтичної пансіонерки. На все добре, панотче.

Він підвівся і вийшов до вмивальні. З боку церкви долинули повільні тужливі переливи подзвіння. Хтось помер у Доннафуґаті, чиєсь виснажене тіло не витримало пекельного сицилійського літа, у когось не вистачило снаги дочекатись дощів… «Йому пощастило, — подумав князь, намащуючи вуса брильянтином. — Його тепер вже не турбує ні доля дочок, ні їхній посаг, ні чиїсь політичні кар’єри». Це ефемерне ототожнення невідомого небіжчика з собою заспокоїло князя. «Поки є смерть — є надія», — подумав він і тієї ж миті збагнув, як безглуздо вдаватись до такого відчаю лише через те, що одній з його дочок закортіло вийти заміж. «Се sont leurs affaires, après tout»[89], — промовив він сам до себе по-французькому, як робив завжди, коли хотів почувати себе безтурботним. Потім, зручно вмостившись у кріслі, задрімав.

За якусь годину він прокинувся і, підбадьорений, спустився до парку. Сонце вже хилилось до заходу, і його лагідні промені милостиво осявали араукарії, сосни, могутні кам’яні дуби, якими здавна славився маєток у Доннафуґаті. З глибини головної алеї, що полого спускалась до фонтану Амфітрити поміж двома шерегами лаврових дерев та безносих мармурових богинь, долинав глухий шум, немов десь далеко йшов дощ. Князь прискорив крок — йому раптом захотілося якнайшвидше оглянути ці знайомі з дитинства місця. З рогів тритонів, із золотистих черепашок наяд, з ніздрів морських чудовиськ виривались тоненькі цівки води і блискучими краплинками розсипалися по зеленуватій поверхні басейну, утворюючи хмарки водяного пилу, сотні бульбашок, маленьких хвильок та коловоротів. Від усього фонтану, з його теплою водою, порослими оксамитним мохом каменями, віяло насолодою, далекою від усякого страждання. На невеличкому острівці в центрі круглого басейну веселий заповзятливий Нептун, створений чуттєвим, хоч і невправний різцем, пригортав млосну, згідливу Амфітриту. Пупок богині, вологий від бризок фонтану, блищав на сонці і немов вабив до пристрасних поцілунків у таємничих глибинах підводного царства. Охоплений спогадами, дон Фабріціо зупинився і довго не відривав сумних очей від цих мармурових коханців.

— Дядечку, йди поглянь на чужоземні персики. Вони тут чудово прийнялися. І облиш, нарешті, милуватися цим непристойним видовиськом. Адже воно не для людей твого віку.

Насмішкуватий голос Танкреда, який тихенько, мов той кіт, підійшов до князя, вирвав його із любострасного заціпеніння. Глянувши на свого небожа, князь раптом відчув, як серце його пронизало гостре почуття роздратування. Це через цього чортового жевжика з тонким станом під темно-синім сюртуком дві години тому його мучили гіркі роздуми про смерть. Відтак він усвідомив, звідки взялося це роздратування — від страху, що небіж заговорить з ним про Кончетту. Проте невдовзі князь заспокоївся — коли б Танкред збирався зараз сповідатися йому в коханні до його дочки, то поводився б інакше. У погляді юнака світилася та іронічна ввічливість, з якою молоді люди завжди дивляться на літніх. «Вони можуть дозволити собі бути лагідними з нами; адже вони певні, що стануть зовсім вільними, тільки-но поховають нас!» Вони пішли оглядати «чужоземні персики». Живці від якогось німецького сорту, прищеплені два роки тому, чудово прийнялися. Правда, на обох деревцях висіло не більше дюжини плодів, але це були великі, гарні, пахучі персики, з ніжним, ледь помітним рум’янцем на золотисто-жовтій оксамитній шкірочці, немов голови соромливих китаяночок. Князь обережно помацав їх своїми великими гнучкими пальцями.

— Здається, вони зовсім стиглі. Шкода, що їх так мало — вони б прикрасили наш сьогоднішній обід. Та дарма, завтра ми їх зірвемо і дізнаємось, які вони на смак.

— Так ти мені більше подобаєшся, дядечку. Тобі страшенно личить роль agricola pius[90], який заздалегідь смакує плоди своєї праці.