Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

трохи манірний голос і правильна вимова, що її вона навчилася у флорентійському коледжі і в якій зовсім не відчувалось сицилійської співучості. Єдине, що видавало її доннафуґатське походження, то це трохи різкі приголосні, що, до речі, надзвичайно гармоніювало з її дещо грубуватою вродою. Там же, у Флоренції, вона навіть навчилася нехтувати при звертанні звичним «ваша вельможність».

Бідолашний Танкред був мов сам не свій: після того, як дон Калоджеро відрекомендував його Анджеліці, він насилу стримався, щоб не поцілувати їй руку, і, блискаючи своїм синім оком, повернувся сумний до синьйори Ротоло, та зовсім не чув, що вона йому говорила. Отець Пірроне, сидячи в кутку салона, думав про Святе Письмо, яке того вечора поставало перед ним як вервечка Даліл, Юдит та Естер.

Коли всі гості вже зібрались, відчинились центральні двері салону і метрдотель вигукнув загадкове слово: «Обідатьподано!», яке означало, що обід уже на столі. Після цього різнорідна юрма попрямувала до їдальні.

Князь був надто досвідчений, щоб у цьому невеличкому сицилійському містечку частувати гостей обідом, який би починався з супу; він тим охочіше порушив правила haute cuisine[91], що вони зовсім не відповідали його особистим смакам. Проте «кращі люди» Доннафуґати вже встигли краєчком вуха почути про варварський закордонний звичай подавати мутну юшку на першу страву і тепер не могли не відчувати в душі якийсь неприємний холодок. Тому, коли троє напудрених слуг у зелених гаптованих золотом лівреях урочисто внесли до їдальні три срібні полумиски, на яких красувалися запіканки з макаронами, лише четверо осіб з двадцяти не виявили своєї радості: князь та княгиня, для яких це не було несподіванкою, Анджеліка, яка боялась здатися невихованою, та Кончетта, у якої не було апетиту. Всі інші, починаючи від нотаря, який захоплено зарохкав, і аж до Франческо-Паоло, який пронизливо виснув, на всякі лади висловлювали своє задоволення, і Танкред, на жаль, не був винятком. Проте грізний погляд господаря негайно поклав край цим недоречним проявам поганого тону.

А втім, якщо забути на мить про норми пристойності, то ентузіазм гостей був цілком виправданий. Самий лише вигляд золотистої шкуринки цих запіканок міг викликати трепет захоплення. Тонкий пряний аромат кориці, яким вони сповнили їдальню, був лише прологом тієї насолоди, що її міг звідати кожний, хто не полінувався б покласти собі на тарілку теплу запашну скибку, в якій досвідчене око могло розпізнати шматки курячої печінки, соковиті трюфелі, шматочки круто зварених яєць, шинки та курячого філе, перемішані з гарячою маслянистою масою дрібно посічених макаронів, яким м’ясний екстракт надавав ніжного світло-жовтого кольору.

Як водиться в провінції, гості розпочали обід без зайвих розмов. Священик мовчки перехрестився і відбатував собі чималий шматок запіканки. Органіст їв повагом і після кожного кусня мрійно заплющував очі: він дякував Творцеві, який так щедро винагородив його за скромне вміння стріляти зайців та бекасів, і в думці прикидав, що за вартість однієї такої запіканки вони з Терезіною могли б спокійно жити цілий місяць. Анджеліка, прекрасна Анджеліка, раптом забула і про тосканські млинці з каштанового борошна, і про вимоги доброго тону: затиснувши в кулаці виделку, вона поїдала запіканку з апетитом своїх сімнадцяти років. Танкред теж енергійно заходився коло своєї тарілки і, намагаючись поєднати ласування з галантністю, спробував відчути в пахучих шматках страви смак поцілунків своєї сусідки Анджеліки, але зрозумів, що експеримент цей викликає лиш огиду, і відклав подібні фантазії до того часу, коли подаватимуть солодке. Дон Фабріціо, який сидів навпроти юної гості, не зводячи з неї захоплених очей, був єдиний, хто помітив, що в соус покладено забагато прянощів, і вирішив завтра ж вичитати за це кухареві. Всі інші їли, ні про що не думаючи; вони й гадки не мали, що обід видався таким смачним також завдяки тій атмосфері чуттєвості, яку принесла з собою Анджеліка.

Усі були спокійні та вдоволені. Всі, крім Кончетти. Вона кілька разів поцілувалася з Анджелікою, запропонувала їй називати одна одну на «ти», як у дитинстві, але під блідо-блакитною блузкою серце їй стискалося. В ній уже встиг прокинутися свавільний дух предків, заздрощі краяли їй серце, і в маленькій голівці роїлись недобрі помисли. Хоча Танкред, який сидів між нею та Анджелікою, з надмірною скрупульозністю винуватого ділив порівну між своїми дамами жарти і компліменти, Кончетта всім єством відчувала, що для кузена тепер існує лише Анджеліка. Маленька зморшка на переніссі княжни стала різкішою — тепер вона так само бажала смерті собі, як і Анджеліці. Від її гострого, ревнивого погляду не сховалося те, на що не звернули уваги інші. Вона помітила, з якою вульгарною грайливістю відставляла Анджеліка свого мізинця, тримаючи склянку, вгледіла червонувату родимку на її шиї, помітила вчасно стриманий порух Анджеліки, коли та спробувала виколупати нігтем м’ясо, що застряло між її білими зубами. Прислухаючись до розмови Анджеліки з Танкредом, княжна злорадно подумала, що у тої надто простолінійний розум, і в її душі прокинулась надія, що, помітивши такі кричущі прояви неаристократичного виховання, кузен з відразою відсахнеться од своєї сусідки. Вона хапалася за ці неістотні, порівняно з чуттєвим чаром, дрібниці з відчаєм і вірою потопаючого, що хапається за соломинку. Та ба! Хоч Танкред бачив усе не гірше від неї, однак це не справило на нього жодного враження. З юнацьким запалом він увесь віддався чуттєвому потягу до цієї чарівної дівчини, до якого додавалось ще й збудження, сказати б, фінансового характеру, яке в нього, чоловіка честолюбного, але бідного, викликала ця багата дівчина.

Наприкінці обіду розмова стала загальною. Дон Калоджеро розповідав жахливим жаргоном, але з інтуїтивною тактовністю про деякі подробиці завоювання Ґарібальді провінції; нотар розказував княгині про заміську віллу (тобто розташовану за сто метрів від Доннафуґати), яку він собі будував. Анджеліка, сп’яніла од світла, наїдків, вин, і особливо від загальної уваги до неї з боку чоловіків, попросила Танкреда розповісти про свої «ратні подвиги» під час палермських боїв і, спершись ліктем на стіл, приготувалась слухати. Кров прилила до її ніжних щік; дивитися на неї було так само приємно, як і небезпечно. Граціозна арабеска, що її вимальовувало її передпліччя, лікоть, пальці в білій рукавичці, здалася чарівною Танкредові й огидною Кончетті. Не зводячи з Анджеліки сяючих від захоплення очей, він почав розповідати про війну, і в його оповіді все стало напрочуд простим і мало вагомим — нічний похід на Джібільроссу, сварка між Біксіо та Ла Маза, наступ на Порта-Терміні.

— Тоді я ще не мав цієї пов’язки на оці, і повірте, синьйорино, я ніколи так не