Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Вже за мить вогонь набув обрису високого чоловіка із закрученими рогами на голові. На його вогненному обличчі було написано лише одне – швидка та страшна смерть.

- Рятуйтесь! Це сам Нанда ший Ліан! - заволавши, солдати кинулися в розсипну.

Вогненний чоловік одним змахом руки спалив вщент половину охорони графа, решта вистрибнула у вікно.

- Поклади мечі, брудний смертний! – його голос звучав, як гуркіт грому в сонячну погоду: голосно, страшно та несподівано.

Обличчя графа Карбрі перекосилося від жаху. Залишившись один, без охорони, він був уже не такий сміливий. Забігавши поглядом, чоловік намагався пробратися до виходу, але могутній незнайомець закрив його собою.

Раптом башту струснуло і від стелі відвалився шматок. Скориставшись тим, що вогненна людина відволіклася, граф кинувся до дверей, забувши про мечі. Але вихід бог мертвих не дозволив йому пройти через них. Тоді у розпачі він кинувся до вікна і, рятуючись від вогню, вистрибнув назовні з двадцятиметрової висоти. Залишивши чудовисько розбиратися з наляканими до смерті молодими чарівниками.

Загарчавши, вогненний чоловік, зробив крок до них на зустріч, і вогонь на ньому зник. Тепер перед ними стояла майже звичайна людина зі світлим волоссям, що трохи доходило до плечей.

Носком чобота він штовхнув чарівні мечі, назад їхнім господарям.

- Мечі з піхов сміє витягувати тільки той, кому вони були подаровані! Не дозволяйте нікому до них торкатися! Інакше на вас чекає покарання! – сердито промовив чоловік.

Він змахнув долонею, і кайдани на їхніх руках осипалися

- Рада, він, що теж родовий маг? – прошепотів Альбрехт, не відриваючи погляду від їхнього рятівника.

Направивши руку на безпорадні людські скелети, що лежали на підлозі, чоловік прошепотів щось невідомою мовою. З них вилетіло три кулі світла. Вони миттєво зникли у амулеті на його грудях. - Ні! Це Нанда! – тремтячим голосом відповіла йому Рада. – Бог темної магії та потойбічного світу! – після цих слів вона просто знепритомніла, впавши на руки Альбрехту.

Альбрехт, притиснувши її до себе, злякано глипнув на чоловіка. Кулі світла швидше за все були душами.

- Башта скоро зруйнується! Забирайтеся! - востаннє сказав чоловік і зник у стовпі вогню.

Альбрехту вартувало зусиль підвестися на ноги. Все тіло дрижало. Він не відчував його ваги.

Хлопець даремно намагався привести подругу до тями. Після того як вежа небезпечно захиталася, він залишив спроби розбудити її. Насилу піднявши на руки, Альбрехт пошкандибав разом з нею до виходу.

Дівчина не була пір'ячком, до того ж на ній були обладунки. Альбрехт тихо підвивав тягнучи її сходами. Він молився, щоб та ж сила допомогла їм дібратися до вулиці.

Вибравшись із вежі, вони встигли відійти на кілька метрів, як вона з гуркотом впала. Альбрехт, піднявши очі до неба, побачив вогняне кільце, що зависла над зруйнованою вежею.

Залишки сил покинули його. Хлопець зрозумів, непритомніє, коли його голова торкнулася чогось твердого.

Пробудження було з приємних. Вони прокинулися на холодній землі. І, незважаючи на вечір, навколо них товпилося багато людей. Але найголовніше – ні Рада, ні Альбрехт не пам'ятали половину того, що відбувалося у вежі.