Читати книгу - "Трилогія смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Лихо в тому, що інші в нашому відділку ні про що таке й думати не хочуть. Сумно, еге ж? Довіку бути тільки поліцаєм — і нічим більше? О Боже, та я б сам укоротив собі того віку! Знаєте… мені хотілося б звезти сюди весь бруд, який я бачу, і пустити його на добриво. Ой, які б троянди я виростив!
— Або ж венерині черевички,[16] — мовив я.
Він подумав і кивнув головою.
— Свою бляшанку пива ви заслужили.
Тоді привів мене до кухні, і я став, дивлячись у відчинене вікно на зрошений сад та глибоко вдихаючи прохолодне повітря. От тільки запаху не відчував, бо був застуджений.
— Я багато років проходив повз вашу садибу, — сказав я. — І завжди міркував собі, хто б це міг жити в такому чудовому рукотворному лісі. А тепер, коли познайомився з вами, зрозумів, що це доконче мали бути ви.
Почувши такий комплімент, Крамлі мусив докласти всіх зусиль, аби не повалитися на підлогу й не задригати ногами з утіхи. Та він опанував себе й відкрив дві бляшанки справді жахливого пива. Я спромігся трохи відпити з однієї.
— Ви що, не можете не кривитися? — спитав Крамлі. — Вам справді краще смакує солодке?
— Еге ж, — я відпив трохи більше, і це додало мені сміливості запитати: — Скажіть нарешті, що я тут роблю? Ви звеліли мені прийти, бо знайшли в себе під дверима оці водорості. А тепер я оглядаю ваші джунглі й п’ю ваше погане пиво. Ви мене більше не підозрюєте?
— Ой, бога ради! — Крамлі відпив зі своєї бляшанки й позирнув на мене. — Коли б я справді думав, що ви якийсь ненормальний приборкувач левів, котрий не може бачити порожньої клітки, щоб не запхати туди кого-небудь, ви б ще два дні тому сиділи у мене в камері. Ви гадаєте, я не знаю про вас геть усього?
— Не так уже й багато чого знати, — мовив я зніяковіло.
— Та ні, не кажіть. Ось послухайте, — Крамлі відпив ще пива, заплющив очі й почав, мовби читаючи зі склеплених повік: — За квартал від вашого помешкання є винна крамничка, кафе-морозиво, а за ним китайська бакалія. Усі там вважають, що ви несповна розуму. Схибнутий — так вони на вас кажуть. А часом — і просто дурник. Ви багато й голосно говорите. Вони чують. Щоразу, як ви продаєте оповідання в «Таємничі історії» чи «Дивовижі», про це знає весь поміст, бо ви розчиняєте вікно й чимдуж горлаєте. Просто жах. Але як копнути глибше, то всі вони люблять вас, друже. Ви, звісно, не маєте ніякого майбутнього, щодо цього вони певні, бо хто в біса справді полетить і висадиться на Місяці, та й коли? Чи хто там до двотисячного року думатиме про той Марс? Тільки ви, Флеш Гордон. Тільки такий схибнутий дурник, як ви, Бак Роджерс.[17]
Похиливши голову, я весь паленів, почасти від гніву, почасти від сорому, але водночас почуваючись ніби й потішеним такою увагою. Мене часто прозивали Флешем і Баком, але в устах Крамлі це чомусь звучало не так дошкульно, не допікало до живого.
Крамлі розплющив очі, побачив, який я червоний, і сказав:
— Ну все, годі про це.
— Навіщо вам було довідуватися про всі ці речі ще задовго перед тим, як старого… — я затнувся й змінив кінець: —…як він помер?
— Мені цікаво знати все.
— А от більшості людей нецікаво. Я виявив це, коли мені було чотирнадцять. У цьому віці хлопці вже не граються в дитячі забавки. Отож я сказав своїм батькам: не треба мені іграшок, ні на Різдво, ні взагалі. Та вони й далі щороку дарували мені іграшки. А інші хлопці діставали на свята сорочки й краватки. Потім я захопився астрономією. То з усіх чотирьох тисяч учнів нашої школи разом зі мною видивлялися на небо всього п’ятнадцять хлопців і чотирнадцять дівчат. А решта ганяли біговою доріжкою й дивились одне одному на п’яти. От і виходить, що…
Раптом я несвідомо обернувся, наче підштовхнутий якимсь передчуттям. А наступної миті рушив через кухню.
— Щось мені підказує… — промовив я. — Можна?..
— Що? — спитав Крамлі.
— У вас там робочий кабінет?
— Так. А в чому річ? — Крамлі з ледь помітною тривогою нахмурився.
Одначе це тільки дало мені новий поштовх.
— Ви не проти, якщо я погляну?
— Та власне…
Я подався туди, куди несамохіть позирнув Крамлі.
Кімната примикала до кухні. Колись то була спальня, але тепер там стояв тільки письмовий стіл, стілець, а на столі — друкарська машинка.
— Так я і знав, — мовив я.
Тоді став за стільцем і подивився на машинку. То був не якийсь там старий пошарпаний «Ундервуд-стандарт», а новісінька «Корона» зі свіжою стрічкою та стосом рудуватого паперу збоку.
— Оце й пояснення, чому ви так дивитесь на мене, — сказав я. — Атож, атож, весь час нахиляєте голову то в один, то в другий бік, хмуритесь і примружуєте очі.
— Намагаючись просвітити рентгеном вашу велику черепну коробку й побачити, чи є там мозок і як у ньому виникають усі ваші фантазії, — додав Крамлі, нахиляючи голову то ліворуч, то праворуч.
— Ніхто не знає, як працює мозок, ні письменники, ні хто інший. Усе, що я роблю, це кожного ранку починаю, а опівдні закінчую.
— Казна-що, — лагідно мовив Крамлі.
— Правда.
Я поглянув на письмовий стіл, що мав по три шухляди з кожного боку.
Тоді простяг руку до лівої нижньої шухляди.
Крамлі похитав головою.
Я ступив убік і сягнув рукою правої нижньої шухляди.
Крамлі кивнув.
Я повільно висунув шухляду.
Крамлі зітхнув.
У шухляді лежав рукопис. На вигляд сторінок сто п’ятдесят-двісті, з першої ж сторінки починався текст, титульного аркуша не було.
— І скільки вже часу це лежить отут у нижній шухляді? — спитав я. — Ви, звісно, пробачте.
— Дарма, — відказав Крамлі. — П’ять років.
— Тепер ви його закінчите, — промовив я.
— Дідька лисого. З чого б то?
— Бо я вам так кажу. А я знаю.
— Засуньте шухляду, — звелів Крамлі.
— Хвилиночку.
Я відставив стілець, сів і заклав у машинку аркуш рудуватого паперу. Надрукував два слова згори, тоді прокрутив аркуш нижче й надрукував ще три слова.
Крамлі подивився мені через плече й повільно прочитав уголос:
— Елмо Крамлі, — тоді зітхнув і докінчив: — «Смерть — діло самотнє», — і мимоволі проказав ще раз: — Елмо Крамлі… Побий мене бог!
— Отак! — я поклав титульний аркуш, котрий щойно надрукував, зверху на рукопис і засунув шухляду. — Це мій
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трилогія смерті», після закриття браузера.