Читати книгу - "Трилогія смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А ви не знаєте, хто мав зустріти старого й відвезти до танцювальної зали?
— Хто ж його знає? Та й чи не однаково? Старий казав, що його мали зустріти о сьомій перед кіно «Венеція», подивитися з ним частину програми, повечеряти у кафе Модесті, останньому, яке ще працює на помості, і вже тоді їхати до міста. На вальс із дев’яностодев’ятирічною Роуз Квін. Оце вечір, еге ж? А потім — додому, до ліжка, навіки!.. Та навіщо все воно вам, синку? Ви ж…
Задзвонив телефон.
Кел глянув на апарат, й обличчя його зблідло.
Пролунало три дзвінки.
— Ви не хочете брати слухавки, Келе? — спитав я.
Кел дивився на телефон із таким самим виразом, з яким і я дивився на свій «приватний» у будці біля бензоколонки, де мене чекали дві тисячі миль мовчанки й тяжкі зітхання у слухавці. Тоді похитав головою.
— Навіщо її брати, коли нічого там не почуєш, крім поганих вістей? — мовив він.
— Часом буває такий настрій, — зауважив я.
Потім повільно зняв пов’язану навколо шиї накидку й підвівся з крісла.
Кел машинально простяг руку по гроші. А похопившись, тихенько лайнувся, забрав руку й відвернувсь до каси. Тоді крутнув ручку.
У віконечку вигулькнуло кілька нулів.
Я поглянув на себе у дзеркало й мало не загавкав на того, кого там побачив.
— Знаменита стрижка, Келе, — мовив я.
— Ідіть собі.
Простуючи до дверей, я торкнувся рукою того місця на стіні, де завжди висів Скотт Джоплін, витинаючи щось потрясне своїми великими, схожими на чорні банани, пальцями.
Якщо Кел і помітив це, то не сказав ані слова.
Послизаючись на чужому волоссі, я вийшов надвір.
Я йшов, аж поки опинився на освітленій сонцем місцині біля схованого у високій траві будинку Крамлі.
Постояв перед ним.
Мабуть, Крамлі відчув, що я там. Він розчахнув двері й спитав:
— Ви знову за своє?
— Та не був я тут. Не в моєму звичаї розгулювати й лякати людей о третій годині ночі, — сказав я.
Він подивився на свою ліву руку й простяг її до мене.
На долоні лежав невеличкий жмуток масних зелених водоростей зі слідами пальців Крамлі, що стискали його в кулаці.
Мов гравець, що б’є чужого туза козирем, я простяг свою руку й розтис пальці.
На моїй долоні лежав такий самий жмуток водоростей, тільки сухих і трохи розкришених.
Крамлі підвів погляд від наших долонь і подивився на мої очі, чоло, щоки, підборіддя. Тоді зітхнув.
— Абрикосовий пиріг, карликовий гарбузик, стиглий помідор, соковитий персик — ось що ви мені нагадуєте, каліфорнійський сину Санта-Клауса, усе це разом. Як я можу визнати винною людину з таким обличчям? — він опустив руку й відступив убік. — Пиво любите?
— Не дуже, — відповів я.
— Мабуть, краще б зробити вам шоколадний коктейль?
— А можете?
— Ні, хай йому чорт. Питимете пиво й полюбите його. Заходьте.
Хитаючи головою, він рушив у дім, а я поплентав ззаду й причинив двері, почуваючи себе школярем, що прийшов навідати вчителя.
Крамлі стояв перед вікном у вітальні й видивлявся на голу витоптану стежку, якою я щойно прийшов.
— Чорт забирай, о третій годині ночі… — бурмотів він. — О третій! Просто отам за вікном. Я чув, як хтось плакав, ви собі уявляєте? Плакав! Аж мороз пішов поза шкірою. Наче примарна плакальниця на похороні. Чортівня якась. Ану, дайте я ще раз погляну на ваше обличчя.
Я показав йому обличчя.
— Господи, — мовив він, — ви завжди так легко червонієте?
— Не можу нічого із собою вдіяти.
— Їй-богу, ви, мабуть, вирізали б половину індійського села, та й тоді мали б вигляд невинного ягняти. Що там у вас усередині?
— Шоколадні цукерки. А коли можу собі дозволити, тримаю в холодильнику шість різних сортів морозива.
— І, напевне ж, купуєте його замість хліба.
Я хотів було заперечити, але Крамлі спіймав би мене на брехні.
— А тепер скиньте тягар із печінки й скажіть, яке пиво вам найменш до смаку. Я маю «Будвайзер» поганий, «Будвайзер» препоганий і «Будвайзер» поганющий. Вибирайте. А втім, ні. Я сам, — він подавсь до кухні й повернувся з двома бляшанками. — Надворі ще є трохи сонця. То ходімо поки що туди.
І повів мене на задвірок.
Я не міг надивуватися з його садка.
— А що ж такого? — Крамлі вивів мене крізь задні двері у пишне й осяйне зелене царство тисяч квітів, плющів, тростини, агав, кактусів. Він аж світився від задоволення. — У мене тут шістдесят видів орхідей, отам під парканом — кукурудза «Айова», онде слива, персик, а там — помаранч. А хочете знати, навіщо все це?
— Кожному в цьому світі потрібно мати два, а то й три діла, — не вагаючись, відповів я. — Одного діла людині замало, так само як і одного життя. От я, приміром, хотів би мати з десяток діл і життів.
— Як в око вліпили. Лікарям треба іноді копати канави. Землекопам раз на тиждень виховувати малечу в дитячих садках. Філософам два вечори з десяти мити посуд у дешевих харчівнях. Математикам проводити уроки в шкільному спортзалі. Поетам задля переміни водити ваговози, а поліційним детективам…
— …плекати райські сади, — тихо докинув я.
— Ох ти ж! — Крамлі засміявся, похитав головою і поглянув на зелені водорості, що їх бгав у руці. — Он який ви бісів усезнайко. Гадаєте, обчислили мене? То я вас здивую! — він нахилився і рвучко крутнув вентиль. — Роззуйте вуха, як тепер кажуть. І цить!
Тихий дощик розсипався сріблястими суцвіттями, зрошуючи все навколо і сповнюючи той райський сад промовистим шепотом. Тиша. Спокій. Погідність. Залишайся тут. Живи вічно.
Я відчував, як усі мої кістки маліють у тілі. А зі спини неначе злазила якась темна шкура.
Крамлі схилив голову набік і пильно вдивлявся мені в обличчя.
— Ну як?
Я знизав плечима.
— Ви щотижня бачите стільки бруду, то вам це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трилогія смерті», після закриття браузера.