Читати книгу - "Трилогія смерті"

Я заклав у машинку ще аркуш паперу й спитав:

— Яка там остання сторінка вашого рукопису?

— Сто шістдесят друга, — відповів Крамлі.

Я надрукував 163 і залишив аркуш у машинці.

— Отак. Він чекає. Завтра вранці ви встаєте — і до машинки. Ніяких телефонних дзвінків, ніяких газет, навіть до ванни не йдете. А сідаєте і друкуєте — й Елмо Крамлі стає безсмертним.

— Бакалавром наук, — мовив Крамлі, але дуже тихо.

— Дасть бог. Але треба працювати.

Я підвівся, і ми з Крамлі стояли, дивлячись на його «Корону» так, наче то було єдине дитя, якого йому судилося мати.

— Ви даєте мені настанови, синку? — спитав Крамлі.

— Ні. Їх дає ваш мозок, ви тільки прислухайтесь.

Крамлі відступив і пішов до кухні взяти ще пива. Я чекав біля його письмового столу, аж доки не почув, як грюкнули сітчасті задні двері.

Я знайшов його в саду, де він підставив обличчя під прохолодні дощові бризки, що їх розкидала водяна вертушка, — надворі було тепло, і тут, на самому краю туманної місцевості, яскраво світило сонце.

— А що ви маєте, — спитав Крамлі, — за ті сорок оповідань, проданих до сьогодні?

— По тридцять доларів за кожне. Атож, я багатий автор.

— Ви таки багатий. Учора я спинився біля газетної полиці в Ейбовій винареньці й прочитав оте, де ви пишете про чоловіка, який раптом дізнався, що всередині у нього кістяк, і мало не дав дуба з переляку. Чудова річ. І як ви в біса таке вигадуєте?

— У мене ж теж усередині кістяк.

— Більшість людей про це не замислюється, — Крамлі подав мені бляшанку пива й спостерігав, як я знову кривлюся. — Що ж до того старого…

— Вільяма Сміта.

— Еге ж, Вільяма Сміта. Сьогодні вранці мені дали акт розтину.

У нього в легенях не було води.

— Це означає, що він не потонув. Отже, його вбили на березі каналу й запхали до клітки вже мертвого. Це доводить…

— Не забігайте поперед трамвая, а то переїде. І не кажіть, ніби це я вам такого наговорив, бо заберу пиво.

Я радо простяг йому бляшанку. Він легенько відштовхнув мою руку.

— А як ви розібрались зі стрижкою? — запитав я.

— З якою ще стрижкою?

— Того дня містера Сміта хтось препогано підстриг. Ще його приятель побивався про це у морзі, не пригадуєте? Так от, я знаю тільки одного справді нікчемного перукаря, що міг це зробити.

Я розповів Крамлі про Кела, про обіцяний Вільяму Смітові приз, про Майронову танцювальну залу, кафе Модесті та великий червоний трамвай.

Крамлі терпляче вислухав мене й сказав:

— Непереконливо.

— Це все, що ми маємо, — мовив я. — Хочете, я розпитаю в кіно «Венеція», чи не бачив його там хтось того вечора, як він зник?

— Ні, — відповів Крамлі.

— То, може, в кафе Модесті, у трамваї, у танцювальній залі?

— Ні, — відповів Крамлі.

— Тоді що ж мені робити?

— Не лізти в цю справу.

— Чому?

— Тому, — відповів Крамлі й замовк. Потім поглянув на задні двері свого дому. — Якщо з вами щось станеться, мій бісів роман так і лежатиме недописаний. Хтось же має прочитати всю ту маячню, а я нікого іншого не знаю.

— Ви забуваєте ось про що, — заперечив я. — Хто б не стояв за вашими дверима минулої ночі, він стоїть і за моїми. А я не можу йому цього дозволити, правда ж? Не можу дозволити, аби мене переслідував той тип, що підказав мені назву, яку я щойно надрукував на вашій машинці. Хіба не так?

Крамлі дивився на моє обличчя, і я знав, що він думає: абрикосовий пиріг, банановий кекс, суничне морозиво.

— Тільки будьте обачні, — промовив він зрештою. — А втім, старий міг просто послизнутися, вдаритись головою і впасти в канал уже мертвим. Тим-то в легенях і не було води.

— Ну звісно, а тоді виплив і сам заліз у клітку.

Крамлі примружився, так наче прикидав на око, скільки я важу. Потім мовчки подавсь у свої джунглі й на хвилину зник. Я чекав. Аж раптом звідкись іздалеку вітер доніс трубний гук слона. Я поволі обернувся до бризок штучного дощу й прислухався. Десь ближче хрипко роззявив свою величезну пащу лев, і з неї вихопилося хиже рикання. І враз повз мене, мов літній вітер, здіймаючи куряву, промчав гурт антилоп і газелей, і серце моє забилося в лад з їхнім легким тупотінням по сухій землі.

Раптом на стежці з’явився Крамлі з широкою хлоп’ячою усмішкою на вустах, видимо пишаючись зі своєї нікому доти невідомої дивацької химери й водночас соромлячись її. Він пирхнув і підніс угору дві нові, ще не розкриті бляшанки пива, показуючи ними на акустичну систему з шістьох, схожих на величезні темні лілеї, динаміків, прилаштованих на деревах. Ото з них і припинали до нас антилопи, газелі та зебри, боронячи наші життя від безіменних хижаків поза парканом садиби. Ще раз протрубив слон і остаточно вразив мою душу.

— Африканські записи, — пояснив Крамлі, хоч у цьому й не було потреби.

— Чудово, — сказав я. — Е, а це що таке?

Десять тисяч африканських фламінго знялись у повітря з освітленої сонцем прісноводної лагуни п’ять тисяч днів тому, коли я був ще хлопчиськом-школярем і Мартін та Оза Джонсони[18] летіли від диких звіриних стежок Африки, щоб побути з нами, простими людьми Каліфорнії, і повісти дивовижні історії.

І тоді я пригадав.

Того дня, коли я мав чимдуж бігти, щоб послухати виступ Мартіна Джонсона, він загинув в авіаційній катастрофі біля самого Лос-Анджелеса.

Але й оце тепер, в обнесеному парканом клаптику джунглів, у цьому райському притулку Елмо Крамлі, лопотіли крильми птахи Мартіна Джонсона.

Моє серце полетіло з ними.

Я поглянув на небо й запитав:

— А що ви робитимете, Крамлі?

— Нічого, — відповів він. — Стара жінка з канарками житиме вічно. Можете побитись об заклад.

— Не маю на що, — сказав я.

Коли згодом того ж таки дня біля берега почали з’являтися потопельники, це зіпсувало відпочинок людям по всьому пляжу. Вони обурювалися, спаковували свої кошики з провізією і розходились по домівках. Собак, що залюбки бігли до води поглянути на чужинців, винесених хвилями на берег, миттю гукали назад сердиті господині чи розгнівані господарі. Дітлахів збирали до гурту й відсилали геть, суворо наказуючи ніколи не підходити до тих чужих людей.

По суті, утоплення було забороненою темою. Про нього, як і про секс, ніколи не говорили. А отже, коли потопельник мав зухвалість прибитися