Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Валю, я заїду по тебе завтра ближче до 12 години, – задумливо каже Віталік.

– Ти певен, що це слушно? – мені не хочеться створювати йому незручності. У нього сімейне свято на дачі, а я можу спокійно просидіти весь день у квартирі, нічого страшного не станеться. Знайду чим зайнятися: у мене ж є інтернет і прекрасна величезна тераса, телевізор, у Стаса гарна бібліотека… Гуляти без супроводу хлопці мені заборонили категорично, поки що.

– Валентинко, я тобі вже казав, не заморочуйся такими дрібницями. 

– Все гаразд. То звичайна вилазка моєї сім'ї на дачу на вихідні. А вихід у світ монографії мого тата просто ще один додатковий привід. Крім того, я обіцяв батькам познайомити їх з найкрасивішою та найчарівнішою дівчиною на світі, – задоволено посміхається Віталій і так заворожено дивиться на мене, що під його поглядом я, ніяковіючи, опускаю повіки.

Цими днями він практично постійно знаходився поруч. Ми так багато спілкувалися, розмовляли. Віталій розповідав про свою сім'ю, про себе, я – про себе, про своїх батьків, про їх трагічну загибель, яку я й донині не можу прийняти, ті дивні обставини, незрозумілі…

Я стільки всього цікавого дізналась про нього, про його хобі, уподобання, родину. Виявляється, Віталій любить ходити в гори, а його батько, Олександр Віталійович, доктор наук, професор кафедри конституційного права юридичного факультету єдиного у нашому місті державного університету, в студентські роки був завзятим альпіністом, продовжуючи традиції роду Боліжевських.

В процесі такого нашого тісного спілкування я дізналась, що дідусь Віталія, на честь якого його й назвали, Віталій Дмитрович Боліжевський був відомим альпіністом і свого часу підкорив чимало неприступних світових вершин. Тепер я розумію звідки у мого друга-каратиста така цілеспрямованість, наполегливість та послідовність у вчинках. Це у Боліжевських – родинне. З розповідей Віталіка усвідомлюю, як він пишається своїм дідом.

Заворожено стоїмо біля під'їзду будинку. Пізній вечір. Ми з Віталіком вже настільки зблизились за цей тиждень, що мені навіть сумно з ним розставатись.

– До завтра, Валентинко, – протяжно на видиху говорить Віталік, нахиляючись, щоб поцілувати мене у щоку. Моя рука все ще залишається в його долоні. Віталік такий кумедний. Як і я, він весь час ніяковіє. Після того невинного поцілунку в парку та мого розгубленого замішання, він більше так мене не бентежить. Очевидно вирішив дати мені можливість зрозуміти себе. Приємно усвідомлювати, що Віталій такий уважний і такий чуттєвий. 

Я також дарую йому свій цьомчик. Його щока сьогодні вже трохи колюча. Так хвилююче, так бентежно… Ми обоє якісь особливо розгублені нині. Тиша, наше пришвидшене дихання, тьмяно-жовте світло вуличних нічних ліхтарів.

– Я вже поїду, Валю, тобі треба виспатися, відпочити, – каже Віталік, вдивляючись в мої очі та важко зітхає. Розумію, що йому геть не хочеться мене покидати…

– Ще хвилинку зажди, – я дарую йому ще один цьомчик у щоку, вже не поспішний, тривалий. Несподівано, сама не розуміючи що відбувається, тягнуся до його губ, і він теж. Прикриваю повіки. Ніжний дотик, трепет, тепло… Завмираю, відчуваючи, як обережно губи Віталіка накривають мої. Інстинктивно відповідаю, слідуючи за ним. 

Віталій тендітно поглиблює поцілунок, повільно розсовуючи мої губи своїм язиком… мить блаженства… Голова кудись відпливає, по тілу розгулюють лоскотливі мурашки, розтікається бентежне тепло, тремо… Так зворушливо. Я цілуюся з Віталіком, по-справжньому, по-дорослому, вперше, і мені це неймовірно подобається… Очманіти! Не сподівалась від себе такого пориву. Неочікувано поводжуся, та байдуже, адже так приємно. Мені так подобається цілуватися з Віталіком Розумію, що він уже профі, а я ще геть невміла, тільки вчуся, слідуючи за ним. Здається мені, що Віталіку подобається цілуватись зі мною. Йому абсолютно байдуже до мого уміння, він насолоджується моментом, як і я. Наш поцілунок такий пристрасний, такий запальний...  О, боже!

– Вечір добрий! Не завадив? – знайомий голос доноситься до моїх вух. Усвідомлюю, Станіслав Маєвський власною персоною нарешті з'явився на порозі свого під'їзду майже за тиждень. По тембру голосу чую, нервує, злий. Видно щось у нього там не склалося, а я ніяковію перед ним, як маленька дівчинка, яка ослухалася та порушила заборону. Дарма, що він ніяких табу на поцілунки на мене не накладав. Хоча по-різному можна трактувати його фразу, яку він повторив мені перед від'їздом кілька разів: «Будь чемною дівчинкою, будь ласка! Не роби дурниць». Та, попри це, я все ще не перестаю цілуватися, а Віталік навпаки ще напористіший, кайфує від процесу.

Ми нехотя, неквапно розриваємо єднання наших губ, ледь припіднімаючи повіки. Томливі, солодкі погляди, видихи. Віталій ще якусь мить торкається моєї щоки, рукою пестить обличчя, поводиться так, неначе ми самі. Я ж не заперечую, толеруючи таку його поведінку. А Стас не йде, неприкаяно стоїть поруч і чекає, коли ж ми нарешті зреагуємо на його присутність тут, зовсім поруч. Це на нього геть не схоже. Хоч я його ще так мало знаю, але впевнена, що зазвичай він поводиться абсолютно інакше.

Нарешті вирішую, що далі так тривати не може.

– Привіт! Налякав, – зводжу на нього округлені очі у здивуванні. Мій подив справді щирий, бо я вже навіть не очікувала, що Станіслав взагалі ще сьогодні з'явиться вдома посеред ночі. Вже доволі пізня година, трохи за північ. Цікаво, а як це його відпустили? Я вчора несподівано для себе дещо дізналась, тож здогадуюсь, де та з ким він проводив весь цей час, поки Віталій, аби якось скрасити мої одинокі невеселі будні, цілими днями безвилазно просиджував зі мною у квартирі, на терасі та в місцевому дендропарку, який знаходиться під цілодобовою охороною, весь натиканий камерами, бо там ростуть рідкісні дерева, занесені до «Червоної книги». Такий милий, такий надійний, такий вірний і такий сміливий. Поки мене шукають, то я все ще небезпечна, для тих, хто поруч.