Читати книгу - "Це не моя справа"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона перехилила склянку собі у горлянку і буркнула:
— Ви ж американець?
Я ствердно кивнув.
— Я так і думала. Люблю американців. Містер Черчилль також їх любить. А я обожнюю Черчилля. Тож що подобається йому, до вподоби і мені. Я підмічаю це знову й знову.
Вона схвильовано мотнула склянкою, проливши віскі собі на груди.
— Чим ви заробляєте собі на життя?
— О, я пишу, — відповів. — Репортер.
Вона кивнула.
— Я так і думала. Завжди вгадую професії. Коли я вперше побачила вас із тією шльондрою, то відразу вирішила, що ви письменник. Чи ж уміла вона кохати? Деякі з цих сучасних дівиць — а особливо гарненькі — покладаються лише на свою зовнішність. Вони поняття не мають, як догодити чоловікові. А я знала. Чоловіки любили мене і завжди до мене поверталися.
— А ви впевнені, що Нетта вчинила самогубство? — різко змінив я тему, бо мене вже аж нудило від Медж Кеннітт.
Вона напівлежала непорушно, втупившись у стелю.
— Принаймні так кажуть, — обережно озвалася вона. — Безглузде питання, чи не так?
— Не вірю, що вона це зробила, — сказав я, запалюючи ще одну сигарету. — Ось чому я хотів із вами поговорити.
Вона спорожнила пляшку і поставила її на підлогу. Посудина перекинулась і закотилася під шезлонг. Я подумав, що жінка вже добряче сп’яніла.
— Я нічого не знаю про це, — відповіла Медж Кеннітт, посміхаючись сама до себе.
— Шкода, — сказав я. — Гадав, що вам таки щось відомо. Можливо, мені краще поговорити з Джуліусом Коулом.
Вона нахмурилася.
— Нічого він вам не скаже. Хоча забагато знає. Чому він заявив поліції, що Нетта повернулась додому сама? Я чула, як він це сказав. Навіщо він збрехав?
Я намагався зберігати байдужий вигляд.
— А вона повернулася не сама?
— Звісно ж, що ні. І Коул це прекрасно знає — так само, як і я.
Вона знову потяглася по пляшку, піднесла її на світло й уважно розглянула.
— Ця кляте пійло випаровується, — з огидою мовила вона. — Іще годину тому тут була повна пляшка, а тепер погляньте, скільки лишилося. Як у біса я можу цінувати це пійло, якщо воно так поводиться?
— А з ким вона була? — провадив я далі.
Здається, вона мене не почула, бо нахилилася вперед у пошуках своєї склянки.
— Я вам допоможу, — сказав я і, нахилившись, підніс склянку та простягнув їй.
Алкогольні випари обпалили мені щоки.
Краєм ока я зауважив неймовірну кількість сміття під шезлонгом: брудний одяг, взуття, порожні пачки сигарет, немитий посуд, старі газети.
Вона схопила склянку і затиснула її в руці.
— То хто був із Неттою? — повторив я своє питання, нахилившись і пильно вдивляючись в очі товстухи. — Хто була та дівчина?
На її обличчі мелькнув подив.
— Звідкіля ви знаєте? — поцікавилась вона і підвела голову. — Адже вас там не було, чи не так?
— Отже, то таки була дівчина, — констатував я, і мурашки побігли мені по спині.
Вона кивнула і додала:
— І чоловік.
Ну нарешті хоч щось.
— То хто це був?
Хитрий вираз промелькнув у її порожніх очах.
— А чому я мушу вам це казати? Запитайте в Коула, якщо вам це так цікаво. Він також бачив їх — той усе бачить.
Я повернувся до свого стільця і всівся на нього.
— Але я питаю про це у вас. Послухайте, я не вірю, що це самогубство. Гадаю, то було вбивство.
Вона відкрутила кришечку пляшки і саме наливала віскі у склянку, коли раптом і пляшка, і склянка випали їй з рук. Вона тихенько матюкнулася, обличчя її посіріло.
— Вбивство? — перепитала вона, важко дихаючи.
Я пірнув услід за пляшкою, але було вже пізно — рідина вилилась на килим.
Я нахилився над Медж Кеннітт.
— Саме так. Убивство.
— Не хочу, щоб мене лякали! — вигукнула вона, намагаючись сісти. — Це недобре для мого серця. Ну ж бо, подайте мені віскі! Мені треба випити.
— Тоді вам доведеться почати нову пляшку, — сказав я, пильно дивляючись на неї. — У цій нічого не залишилося.
— У мене немає іншої, — заскиглила вона, відкинувшись на шезлонг. — О Боже! Що ж я тепер робитиму?
— Забудьмо про це! — вигукнув я, намагаючись якось її відволікти. — То хто були ті двоє, котрі прийшли разом із Неттою? Коли вони пішли? Ну ж бо — це дуже важливо! Вони можуть щось знати.
Якусь мить вона лежала нерухомо — великий безвільний шматок м’яса, а тоді хитро глянула на мене.
— Наскільки це важливо для вас? — вимогливо спитала вона. — Я можу сказати вам, що то був за чоловік. І дівчина також. Я знаю їх. І можу повідомити вам, коли пішов чоловік: я бачила його. Але скажу це вам, коли дістанете мені віскі.
— Я його дістану, — пообіцяв я, — і принесу завтра вранці. Ну ж бо, кажіть вже! То хто вони?
— Я хочу віскі вже! — Її жирні руки стиснулися в кулаки. — Ви можете його дістати. Ви, американці, можете все!
— Не верзіть дурниць! — втрачаючи терпець, вигукнув я. — Вже пів на дванадцяту. Звісно ж, сьогодні я вже не зможу купити віскі.
— Тоді я вам нічого не скажу.
— Я можу викликати поліцію, — пригрозив я розлючено.
Вона хмикнула.
— Ви цього не зробите, — озвалася, підморгнувши. — Я вам потрібна. Ви не захочете вплутувати малу шльондру в цю справу.
— Послухайте, — сказав я, ледве опановуючи себе, — будьте ж розсудливою. Я принесу вам віскі завтра вранці. Роздобуду аж дві пляшки — а зараз дам п’ять фунтів, якщо захочете. Гадаю, так буде справедливо.
Вона припіднялася на лікті. Обличчя її перекосила злоба.
— Дістаньте мені те кляте віскі просто зараз або вимітайтесь звідси! — заверещала вона.
Я звівся на ноги і попрямував до дверей. Потім повернувся, згадавши про Сема, бармена з клубу «Блакить». Він продасть мені пляшку, якщо я добре йому заплачу.
— Гаразд, — сказав я, знову прямуючи до дверей. — Подумаю, що зможу для вас зробити. Але без дурниць — інакше я вип’ю ту кляту пляшку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Це не моя справа», після закриття браузера.