Читати книгу - "1918. Місто надій"

Він справді дуже втомився. Хитаючись, сунув сніговим настом, послизався, але знову вперто вставав.

– Ні, діду. Ти ще не все зробив на цій землі, – відповідав Вітко.

– Так, трошки залишилось… От дійду до того горбика й завершу свій життєвий шлях, – казав дід.

– Краще не до цього, а он до того, трошки далі – ото й поживеш іще трохи, – пропонував Павло Гаврилович.

– Умієш ти, пане курінний, умовляти. Гаразд, нехай буде твоя воля, – лагідно погоджувався Свирид і крекотів, просуваючись до вказаного горбика.

Коли вони геть знесилились, то вирішили впасти просто посеред поля. А раптом хтось буде проїжджати й помітить утомлених мандрівників!

– Годі, Павле Гавриловичу! Годі, я кажу! – сопів Свирид.

– Що годі?

– Вмираю. Тут і зараз. І навіть не переконуй, – знову хрипів дід.

– А я й не переконую. Доброї дороги тобі, діду, перекажи там нашим найкращі побажання, – підігравав йому Вітко.

– Я ж говорити не звик. Доведеться тобі, курінний, записати все – а я перед небесним військом прочитаю твоє послання, – не вгамовувався Свирид.

– Гаразд. Пиши: пред’явник сього документа… Дим! – раптом заволав Павло Гаврилович.

– Дим!? Пред’явник… Навіть я б цього не вигадав… Стривай! Дим! – підхопив старий за курінним.

Неподалік від них, на горбі, виднілася хата. Понад нею тоненько завивався дим від розпаленої печі.

– Туди! – скомандував Павло Гаврилович, і вони попрямували до рятівної будівлі.

Кілька хвилин – і підійшли до плетеного тину, що заходив за ріг хати й обривався – там, де починалася велика земляна ділянка, що належала господарям будинку. Біля хвіртки мандрівники зупинилися. Забрехав пес, що сидів у кривій будці, не бажаючи виказувати навіть носа на такий мороз. Вітко зупинився. Його змерзлі руки наче закутав червоний шовк, пальці напухли, де-не-де побіліли. Не кращий вигляд мав і Свирид. На вусах старого повисли тоненькі бурульки, ніс-картоплина посинів, і від цього дядько скидався на лісового дідька, що виліз із хащів у пошуках харчів. Вигляд їх обох міг налякати будь-кого. Павло Гаврилович подивився на старого, що тримався за тин, не рухаючись, наче закляк. Тоді він зважився – пройшов у двір і, не звертаючи уваги на несамовитий гавкіт пса, гучно постукав у двері хати. Промерзле дерево тоскно одізвалося низьким звуком. Курінний постукав ще раз, зачекавши перед тим хвилину. І ще. І щойно хотів уже копнути двері, щоб вдертися до житла, як ті розчинилися, і перед Вітком постав хлопчик у накинутому на плечі сіряку, виразно не на хлопчачий зріст, що звисав мало не до підлоги. Легка сорочка тремтіла на вітрі, надуваючись на грудях. Малий був білявий, із блакитними очима й правильними, витонченими рисами обличчя. Павло Гаврилович, побачивши малого, аж відскочив – надто вже його вигляд був схожий на неземний, наче курінний із дідом потрапили на якийсь невідомий шлях, який привів їх на небеса, а хлопчик – зовсім не хлопчик, а янгол, що вийшов їх зустрічати.

– Е-е-е-е… Чи є хто вдома? – просипів Вітко.

– Є! – відповів хлопчик. – Я!

– Так. Бачу. Пусти нас, заради Бога. Не дай померти від голоду та холоду, – раптом висловився пишномовно Павло Гаврилович.

Хлопчик застиг, ніби намагаючись зрозуміти, що ці пани від нього хочуть, а тоді мовчки відійшов убік, розчинивши двері. Ранкове світло проникло в хату, показуючи прибульцям знаряддя для роботи в полі – вили, косу, лопати та інше.

Вони зайшли в кімнату. Дальній її куток весь займала піч із сирцю. На ній можна було роздивитися прикраси – клинчики, кола, хрестики й квіти, намальовані синькою. Між піччю й холодним кутом уздовж стіни лежало кілька дощок, призначених для спання. На стіні було прибито полицю для жіночих речей – веретен, голок, ниток, а також жердку для одягу. На покуті стояли старі ікони, фарби на них вицвіли й облізли.

Відтак Павло Гаврилович сидів біля печі, де потріскував вогонь, пожираючи дрова. Цей легкий хрускіт надавав кімнатці дивного затишку. Свирид попоїв і майже одразу заснув. Глухувате хропіння лунало з лавки, де він умостився. Хлопчик сидів за столом і щось стругав із довгої кривої деревинки. Одна рука його рухалася спритно, а друга – кукса – безвольно висіла.

– То кажеш, що тато з мамою поїхали корову продавати? – спитав Вітко.

– Так, іще тиждень тому, – відповів хлопчик.

– І звісток від них не було? – продовжував Павло Гаврилович.

– Не було, – сухо відповів маленький господар хати.

Небагатослівний малий раз по раз підіймав свої великі очі, щоб у момент запитання подивитися на непрошеного гостя, а тоді знову опускав погляд на деревинку і сумлінно повертався до праці.

– А як тебе звати, бо я ж не спитав? – Вітко знову звернуся до малого.

– Матвій я. Матвій, – сказав хлопчик і раптом завмер, дивлячись на Павла Гавриловича.

– А прізвище?

– Щасливцев.

– Як-як? Я не дочув.

– Тато й мама кажуть, що я Щасливцев.

Останню фразу Матвій проговорив тихо, так, що його вузькі, злегка шорсткі вуста, вкриті тоненькою плівкою, лише трошки відкрилися, наче мушля. Умить хлопчик закляк. Його гарне обличчя і застиглий погляд, здавалося, не пропускали жодного промінця світла, що могло б розтопити крижаний шар, який укрив його душу. Бо там, у глибині, плавилося каміння й тріщала земля від емоцій та думок. Хлопцеві так хотілося