read-books.club » Сучасна проза » 1918. Місто надій 📚 - Українською

Читати книгу - "1918. Місто надій"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "1918. Місто надій" автора Максим Анатолійович Бутченко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 23 24 25 ... 70
Перейти на сторінку:
сказати цьому панові з лагідним обличчям, що він, Матвій, такий само мандрівник і багато років тому, в таку само зиму, він тинявся по землі голодний і холодний, не знаходячи притулку. Хто він і де народився – малий уже давно не пам’ятав. Не мав ані рідні, ані майна. Його худі брудні пальці стискали посох, яким він пробивав шар снігу, перш ніж ступити – щоб не провалитися. Рвана шуба, зшита з клаптів шкіри хутром всередину, так-сяк гріла його тіло. Сіра хустка обвивала горло, наче змія. Продірявлені валянки ледь уберігали ноги. І лише в серці горіло полум’я образи й подиву.

Багато років він так бродив, під’їдаючи недоїдки, обгризаючи кістки, збираючи трави. Де його батьки? Де його рідні? Матвій не знав – як і не знав, чи це справжнє його ім’я, чи він його вигадав у голодному памороку, адже все у світі має якось зватися. Худий, хворий, на порозі смерті… Він ішов і йшов, начебто шукав місце для власної могили. Але одного разу, у лютий морозний день, коли сили покинули його, він упав обличчям у сніг, благаючи небо дати йому швидку смерть, бо буває, що смерть подібна до спасіння. І коли він лежав у заметі, його підібрав чоловік, що підганяв гніду кобилку, яку було запряжено у віз. Він потягнув тільце, як тягнуть упійману рибу, кинув на віз і поїхав далі. Два дні чоловік із жінкою відпоювали хлопчину настоями, розтирали, парили в бані, поки на блідій шкірі не почав з’являтися рожевий відтінок. Хлопчик вижив, але мороз попсував йому лікоть та передпліччя – вони майже не рухалися, почорніли й довелося їх відрізати. Так хлопчик став одноруким.

– Хто я? – пробурмотів, приходячи до тями, Матвій.

Грізний чоловік, що нависав над ним, мов скеля, сказав сухим голосом:

– Ти Щасливцев. Таке твоє прізвище.

– Хто?

– Ти тепер наш син і в тебе є прізвище…

Хлопчик не мав сил заперечувати. Лише хитнув головою, намагаючись вимовити це слово: Щасливцев. Щас-лив-цев. Той, хто дружить зі щастям. З того часу щодня малий старанно вкривав свою душу шаром криги, заморожував себе зсередини зусиллям волі, щоб назавжди забути біль самотності й відчаю. Зранку чоловік ішов працювати в поле, а жінка поралася з худобою, залучаючи й хлопця до роботи. Навесні він виганяв у поле корів та кіз. Його спонукали працювати, але дали місце для сну й годували. Жили вони втрьох, ніби так було завжди, споконвіку. Із хлопцем ніхто не розмовляв ані про минуле, ані про майбутнє. Життя тривало одним днем. Він мав прийняти цю дійсність, поринути у пишний аромат польових трав, але Матвій щоразу вертався до свого болю, адже він здогадувався – щось він таки втратив. У новій родині він назавжди залишився приймаком.

І зараз, вимовляючи своє прізвище – Щасливцев, хлопчик прагнув дізнатися, хто він є насправді і яка його суть. Це було дуже близько до пізнання сенсу буття.

– Я піду відпочивати, – сказав Матвій Павлові Гавриловичу. Той кивнув, погодившись, наче розуміючи, що більше слів для нього не буде, бо хлопчик неспроможний розповісти про своє горе.

Вітко постелив шинель на долівку, поклав під голову чоботи, подивився на стелю. Хлопчик умостився на лавці біля печі. Хрускіт вогню залишився єдиною подобою мови, у якій було багато звуків, що не мали значення. Всі у хаті спали, шукаючи у сні зцілення.


Гучний стук, тупотіння ніг, хриплі вигуки – усе це вдерлося у хату вихором, підняло на ноги чоловіків та хлопця, закрутило у вирі паніки й галасу. У хату вбіг сивий селянин і голосно сповістив, що біля лісу, за п’ять верст, на об’їзній дорозі знайшли віз. Там лежали речі, що належали прийомним батькам Матвія, але їх самих ніде не було. Як не було й кобилки, лише безліч слідів та краплі крові на снігу. Хлопчик слухав, як сивий сусід розповідав про те, що ось знову Матвій – сирота. За ці кілька хвилин красиве обличчя малого зблідло. Гіркі новини змили фарби, а думки забилися у далекий закуток свідомості. Умить хлопчина, що стояв перед Павлом Гавриловичем, перетворився на блідого янгола з однією рукою. Це видовище так вразило Вітка, так сколихнуло його солдатську душу, що він не міг геть нічого вимовити. Дід дивився на неочікуваного гостя заспаними очима, помалу приходячи до тями. Селянин не знав, що додати.

Коли сивий пішов, хлопчик так і залишився стояти, де був – біля столу.

– Хочеш, ходімо з нами, – запропонував Павло Гаврилович.

– Я не знаю, куди йти, – тихо промовив Матвій.

– Ми знайдемо тобі дім, – наполягав Вітко.

– Це неможливо, – відповів хлопчик.

І тієї миті гримнув постріл і покрив розкотистим звуком усе село. Згодом пролунав другий постріл, і третій. Павло Гаврилович кинувся до дверей, вискочив надвір і вдалині, на схилі горба, побачив кінноту. П’ять бійців спішилися, кинулися до хат, почали витягати жінок за волосся, чоловікам кричали в обличчя, аби вони зізнавалися, де сховались двоє втікачів. Якщо селянин не знав, що відповісти солдатам, його вбивали на місці. Курінний зрозумів, що то прийшли по їхні з дідом душі – наздогнали-таки, йшли по слідах. Йому й Свиридові залишилося лише схопити свої речі, поспіхом кинути в сумку три шматки хліба й вискочити до тину.

Дід пихтів позаду курінного, лаяв свої ноги, що ті занадто повільні, а руки – що ті занадто слабкі. Вони вибігли надвір, але в ту ж мить побачили червоних, що дерлися на пагорб і вже були дуже близько. Червоноармійці помітили старого гайдамаку та Вітка й заволали щосили. Одразу ж до них підскочили ще бійці, і більшовики цілою юрбою помчали у бік хати. Павло Гаврилович схопив старого за рукав жупана, розгублено роззирнувся – бігти їм не було куди. Тож він підняв рушницю, прицілився

1 ... 23 24 25 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1918. Місто надій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "1918. Місто надій"