Читати книгу - "1918. Місто надій"

«підозрою у збройному повстанні». Звісно, це також була брехня, сталінська брехня. Волоху дали 10 років «без права листування».

Примаков, чий образ і абрис витає в книзі, також скінчив життя трагічно. Після війни, у 1923 році, він закінчив воєнно-академічні курси Росії. Потім був начальником високої кавалерійської школи в Ленінграді. У 1927–1930 роках – військовий аташе в Афганістані, Японії, і т. ін. 1935 його було призначено заступником командувача Ленінградського військового округу, але вже наступного року Примакова арештовано за підозрою у «змові» з Троцьким. І його – ідейного борця, комуніста й військового, який встелив кістками дорогу у «світле радянське майбутнє», покладено в основу цієї дороги, як нікчемний будівельний матеріал. Примакова було розстріляно в 1937 році. Зрештою, як і зрадника Волоха, – того ж темного 37-го його також присуджено до розстрілу.

Полковник Павло Гаврилович Вітко – збірний образ – вижив після зіткнення з червоними. Його підібрали гайдамаки, коли він, важкопоранений, повз по полю. Переправили до Києва, де він проходив лікування. Коли почалося зимове повстання Петлюри проти Скоропадського, то Вітко – знову ж таки, всупереч умовлянням дружини, – пробрався в петлюрівський кіш і воював на їхньому боці. Його було знову поранено – цього разу Вітку відірвало ліву кисть.

У травні 1920 року, коли поляки ненадовго зайняли Київ, Вітко з родиною переїхав до Польщі – тікав від чергового наступу більшовиків. Він тримав зв’язок із військовими чинами У.Н.Р., які намагалися вести боротьбу за Україну, але вже здалеку. Кінець кінцем, як відомо, у 1921 році Польща уклала угоду з Радянською Росією, і сім’я полковника перебралась далі, у Францію, а згодом – до Канади, де Павло Гаврилович помер від серцевого нападу в далекому 1955 році, так і не дочекавшись незалежності країни, яку він полюбив усім серцем.

Ганна Дмитрівна народила двох доньок, і цим колишній український полковник надзвичайно втішався. Усі ці роки вона огортала малюків своїм теплом, віддаючи родині всю ніжність і турботу, які були в її світлій душі. До останнього дня свого життя вона любила Павла Гавриловича і померла раніше від нього. Це сталося холодної січневої ночі 1950 року – жінка навіки спочила після тривалої хвороби.

А Маруська? Звісно, ви пам’ятаєте Маруську – після тих подій вона покинула торгувати тілом і замешкала разом із Вітками. Спершу допомагала по господарству, а потім була нянею, подорожувала з ними. І тоді, коли Маруська вперше взяла на руки крихітне рожеве тільце першої доньки Вітків, щось остаточно зруйнувалося в чорній фортеці її серця – і темний замок образи й гіркоти щез без вороття, тому що діти здатні відродити тепле й нетлінне полум’я любові.

Примечания
1

Тогочасне написання (Прим. ред.)

(обратно)
Оглавление Розділ 1 Розділ 2 Розділ 3 Розділ 4 Розділ 5 Розділ 6 Розділ 7 Розділ 8 Розділ 9 Розділ 10 Розділ 11 Розділ 12 Розділ 13 Розділ 14 Розділ 15 Розділ 16 Розділ 17 Розділ 18 Розділ 19 Від автора Кілька слів про долю героїв