Читати книгу - "1918. Місто надій"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Із того моменту все перемінилося – Марусине обличчя перетворилося на пап’є-маше, у душі з’явилася гниль, а на руках – бруд. Вона зненавиділа всіх навколо, тому що світ забрав у неї радість материнства, яким вона марила, коли була юною гарною дівчинкою, що народилася в бідній оселі на Подолі й змушена була заради шматка хліба зрадити свою совість. Тоді Маруся розпочала війну проти всього роду людського, проти того, як улаштований цей грішний світ, проти духів небесних та пекельних. І ні в чому не знаходила вона радості. Тому билася безжально, безглуздо і люто. Ось і зараз вона з цією люттю підійшла до Ганни Дмитрівни, аби помститися чужій долі за те, що вона виявилася світлішою й щасливішою, ніж її темний життєвий шлях.
Розділ 7Павло Гаврилович поспішав. Уже годину вони із дідом Свиридом чимчикували нічним полем, весь час озираючись, адже варто було чекати погоні – зо двох десятків більшовиків на чолі з божевільним грузином Кіквідзе. Іноді старий гайдамака зупинявся, розстібав кожух, прикладав долоню до грудей і ретельно щось мацав.
– Діду, що ти робиш? – здивувався Вітко.
– Та от, боюся, що серце втратив – зовсім нема чим дихати, – із серйозним обличчям відповідав Свирид.
– Та ти, діду, дивак. Перевір, чи голова на місці, – сміявся Павло Гаврилович.
– Голова ще на плечах, дякувати Богові, – гайдамака всміхнувся, показавши щербаті зуби.
На душі в Павла Гавриловича було гидко. Він поринув у свої думки, як поринають у воду, і не міг вибратися звідти. Ось він стоїть перед червоним командиром, ось налякався власного жаху, який міг підштовхнути його до зради… Але щоразу витівки Свирида потроху знімали тягар. Дід то лаяв більшовиків, то замітав сліди, то намацував свої нібито втрачені органи.
Була прозора ніч. Усе навколо – напружені стовбури сосон, які підпирали небеса, наїжачені кущі, невеличка галявина в плямах снігу – було мов стягнуте одне до одного впритул. Воно нагадувало квартиру, щільно заставлену різноманітним мотлохом. Утікачі втомилися. Підійшовши до поваленої сосни, вони важко опустилися на неї і якусь хвилину просто мовчали, намагаючись відновити дихання.
– Куди йти, не знаєш, діду?
– Звісно куди – уперед!
– А де ж перед?
– Гм. Ну, якщо отам, де більшовики – це зад, то он туди – перед.
– Авжеж. І не посперечаєшся.
Павло Гаврилович кхекнув, зіщулившись від холоду, але дід подивився на нього вперто – мовляв, і не сумнівайся.
– Оце, діду, хотів тебе спитати. Ти гайдамака, але ж, якщо так подивитись, то у твої роки треба вже піч охороняти, аби її з хати ніхто не виніс, – мовив Вітко.
– Е-е-е, пане курінний… Ти, певно, сидиш і думаєш, що дід дурний, збожеволів і швендяє вночі, мов скажений?
– Я не знаю.
– От баба не дасть збрехати, – дід чомусь повернувся праворуч, наче там, у соснах, справді стояла його баба. – Щодня я працював і працював, ніби нема у світі нічого, крім поля. Пан бо наш нарізав ділянки і в оренду здавав. Скупуватий був… До біса його!.. Так от, працював я, працював, і щоразу думав: що ж я залишу по собі? Дітей у нас нема, старий чорт стріляв лише холостими… Кхе-кхе… А тоді вирішив: залишу по собі людський поговір. Нехай люди про мене говорять – от і пам’ять буде. Слова ж, як діти, живуть після своїх батьків, – Свирид договорив і зачмокав, видаючи дивні звуки: суміш пісні й стогону.
– Дивно це чути, – відповів Павло Гаврилович.
– Чому? – прижмурився дід.
– Дивно таке чути від тебе, діду, – повторив Вітко.
– Не більш дивно, ніж саме життя, – відповів той.
Вони підвелися й пішли лісовою галявиною, намагаючись забрести якомога далі у хащі. Тоненька смужка місяця зависла ліворуч від утікачів, подекуди ховаючись під ковдрою маленької хмарки, наче місяць змерз. Було так тихо, що кожен скрип віддавався навкруги. Ще кілька разів вони відпочивали, мерзли й знову рушали вперед, доки світанок не почав розтікатися зі сходу рідкою молочною пінкою. Стало ще холодніше, а зігрітися не було чим. Вони шукали бодай якесь селище, але – як пороблено! – ані вогнику, ані людського голосу…
– Зле мені, пане курінний, згину я тут, до ворожки не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1918. Місто надій», після закриття браузера.