Читати книгу - "Молдавські народні казки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Гарна дівчино, йди жити в палац мого батька, там буде кому тебе доглянути.
— Не піду, бо твій батько покарає нас обох.
— Не бійся, пташко. Поки я живу, ніхто тебе не зобидить.
— Я не хочу тобі завдати горя…
Наймолодший син ту мить побачив макову квітку, що тільки почала розквітати, зірвав її і, приколовши дівчині на груди, сказав:
— Візьми цю квіточку на спогад про мене, а я поїду в далеку дорогу… Як заскучаєш за мною, кинеш квітку на тиху воду, коли потоне — знай, що я загинув давно, а як буде на хвилях пливти — все життя будеш мене чекати, коли до берега приб’ється — через рік вернуся.
— Куди ж ти, юначе, їдеш?
— Їду, щоб зустрітися потім з тобою в щасті.
— Ти їдеш на смерть, дорогий мій?
— Не знаю. Але скажи, де тебе шукати, як повернусь.
— Щоранку до схід сонця я співатиму між вітами твого саду.
Розлучилася дівчина з сином Зеленого царя, стрибнула на гілочку і знову зробилася пташкою.
Минув якийсь час, взяла вона макову квітку в дзьоб і полетіла до річки. Кинула квітку на хвилі і стала чекати, Квітка попливла трохи вниз, а потім вернулася до високого берега та й зупинилась, ніби вросла. Зраділа пташка і швидко полетіла до палацу подивитися, чи не повернувся юнак. Але він був далеко в дорозі, що вела до царства зміїв, до чарівного джерела з цілющою водою.
Почала пташка співати пісню щастя, пісню зустрічі, а юнак їхав через темні ліси, через високі гори, через гарячі пустелі й опинився в глибокій долині, на дні якої чорти тягали один одного за чуби, били руками й ногами і так Кричали, що юнакові аж мороз ішов по спині.
— Дай мені!
— Мені!
— Це моє!
— Не твоє!
— Не штовхайся!
Гуркіт. Тріск. Ревіння.
Бились вони, поки побачили, що до них під’їжджає юнак. Побиті, обшарпані, сині вийшли вони назустріч і почали просити:
— Чоловіче добрий, зглянься над нами, поможи нам у горі!
— Що ж у вас за горе, рогаті? За що ви б’єтеся?
— Залишив нам після смерті батько три речі, і ми ніяк не можемо їх поділити?
— Які речі?
— Пару постолів, шапку і дудку. Але все це не звичайне, а чарівне. Коли взуєшся в постоли, то підеш в них по воді, як по суходолу. Одягнеш на голову шапку — ніхто тебе не побачить, а заграєш на дудку, то опинишся там, де захочеш.
— Важку роботу ви мені загадали, але постараюся помирити вас. Яка з того буде користь, коли роздати вам кожному по одній речі? Один піде по воді, а другий чорт-зна-куди… Добре було б, якби комусь одному все це дісталося.
— Так, так, — сказав рогатий із синцем на лобі.
— Отже, я хочу, щоб усе це належало одному. То слухайте мене: залишіть речі тут, у долині, і біжіть до могили, яку он ледь видно на обрії. Хто найшвидше добіжить до могили і найшвидше повернеться, той матиме всі три речі.
— Гаразд, — сказали чорти.
— Ставайте в ряд і рушайте!
Аж пил хмарою здійнявся над ними і запорошив листя в лісі на десять верст. Біжать вони, а юнак посміхається та в чарівні постоли взувається, шапку на голову надіває, дудку до губів прикладає і думає опинитися біля скелі зміїв, біля джерела з цілющою водою. Незчувся, як уже стояв перед джерелом.
Змії почули, що хтось бере воду з їхнього джерела, і сплеснули в долоні. Посхоплювались і старі і малі, побігли до джерела, але нікого там не побачили, тільки почули, що воду хтось усе-таки бере. Стали вони кружком довкола джерела, повитріщали очі — нікого не видно.
Один із зміїв нахилився просто над джерелом. Невидимий юнак ударив його булавою — мало не вбив.
— Ой, ой, хто це мене так ударив, очі б йому повилазили! — скрикнув змій і вдарив іншого, що стояв позаду.
А той не побачив, хто його вдарив, та як трісне ще іншого… І почалася між зміями така бійка, якої світ не бачив. Прокльони і ревисько лунали над ними — аж гори здригались. Здавалося, земля провалиться на тім місці, так тяжко билися змії. Бились вони, бились і почали падати мертвими — там той, там той, поки залишився тільки один, і то такий, що ледве м’ясо трималося на кістках. Невидимий юнак замахнувся на нього булавою і вдарив. Змій звалився, як дерево від грому. Але тільки юнак повернувся до нього спиною, він стояв уже на ногах, живий і неушкоджений. Знав зміюка всякі чари! Хоробрий юнак вдарив його ще раз, потім ще двадцять два рази, а потім дев’яносто дев’ять разів — і все марно.
В розпалі бою спало йому на думку взяти змія за пояс і заграти на дудку. Він зрадів: «Якщо будяка не змели бурі, то його поступово знищить осінь. Не взяла змія булава, то знеможе його неволя і темрява льоху».
Приклав молодий витязь дудку до губів і подумав опинитись зі змієм
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Молдавські народні казки», після закриття браузера.