Читати книгу - "Молдавські народні казки"

у батьковім дворі. Не встиг він пісні заспівати, як уже був дома. Замкнув змія в темницю, поставив довкола сторожу і пішов у сад, де між листям співала пташка. Побачила вона юнака і з гілки на гілку почала спускатися вниз. Коли її ноги торкнулись землі — стала вона дівчиною. Юнак дуже зрадів, а дівчина заплакала від щастя. Покропив витязь дівчину цілющою водою — і виросли в неї руки, і засяяла вона від радості. Дівчина стала така гарна, як сонце, коли з нього злітає запона хмар, наче квітка, коли її поллють дощі і зігріє проміння. Стала гарна, як земля в травні, коли квітує поле і легко повіває вітрець. З’явилася радість на серці і усмішка на вустах.

Пішли вони обоє в палац Зеленого царя. Цар дуже зрадів, що повернувся наймолодший син та ще й привів таку гарну дівчину. Але раптом тривожно закричали слуги: почали ламатись стіни, тріщати замки темниць — це з полону виривався змій. Зчинилася велика тривога. Бояри кинулися тікати, а наймолодший син, надівши шапку-невидимку, вдарив змія булавою в одну скроню, потім у другу і звалив ворога на землю. Дівчина, впізнавши того самого змія, що хотів її взяти собі за жінку, затремтіла. Потвора зібралася з силами, простягла руки, щоб схопити її. Тут дівчина побачила на змієвому пальці свій перстень і миттю зірвала його. Тоді від змія лишилася тільки купа кісток.

Розклав Зелений цар багаття, спалив кості змія, а попіл розвіяв з вітрами, щоб і сліду не зосталось. Потім почалося велике весілля.

Грали найкращі музики, найсмачніші страви стояли на столах. Багато народу гуляло там. Батько нареченої приїхав на весілля, бо по нього посилали бричку, яку везли шість пар коней. Бучне було весілля. Хто потрапив на нього — не був ні голодний, ні тверезий. Я теж там був, мед-вино пив. Напився, нагулявся та й залишив молодих у спокої.

Зелен-Василько і царівна
(Переклав М. Цехмейструк)

В якомусь царстві жила собі на світі дуже бідна жінка. Крім всіх знегод, що випали на її долю, вона була ще й бездітна. Якась кмітлива ворожка нараяла їй випити настій васильків, зірваних в ніч на Івана Купала. Тоді, мовляв, народить ця жінка дитину.

Випила жінка кухоль того настою і на старість народила гарненького хлопчика. Назвала його Зелен-Василько.

Чарівна сила піклувалась про дитину, і ріс хлопчина, наче з води. А де ступали його ноженята — васильки проростали. Але виростав він у безпросвітних злиднях. Довго судилося б йому злидарювати, якби в тім краю не сталося біди. Занадився до їхніх країв жорстокий змій-дракон двадцятичотирьохголовий. Викрав змій-дракон ключі від усіх джерел. Гинули люди й худоба, знемагаючи від спраги. Цар і так і сяк намагався виманити в дракона ключі, та нічого не вийшло. За ключі від джерел дракон зажадав собі в дружини молоду царівну. Інакше, мовляв, не бачити цареві ключів, як своєї потилиці. З горя цар занедужав. Тамуючи біль, мусив єдину доньку віддати на поталу, аби тільки врятувати джерела.

Одного дня порався Зелен-Василько біля хліва. Раптом почувся гамір на майдані серед села. До села прибули гінці сповістити людям царське веління: «Тому, хто врятує царівну від розбійника-дракона, цар віддасть її за дружину, ще й на додаток половину царства в посаг».

Люди слухали царське веління від малого до великого. Ті лише знизували плечима, ті поринали в задуму, але так при своїх думках і лишались. Ніхто не мав бажання пробувати щастя, бо страшніше від того дракона не було нічого на світі. Сміливців не знаходилось. Тільки Зелен-Василько, дізнавшись, про що йдеться, мерщій побіг до матері:

— Благослови мене, матусю, йду рятувати царівну від хижого дракона!

— Не ходи нікуди, синку любий! Не кидай мене на старість саму! Он які витязі хоробрі не наважуються битися з драконом, куди тобі до них…

Та Зелен-Василько не відступився і пішов шукати надійної зброї. Два роки блукав він по світу, поки знайшов коваля, котрий погодився викувати йому зброю до вподоби. Замовив Зелен-Василько собі такого меча, щоб сто воїнів не могли його з місця зрушити.

Озброївшись, повернувся Зелен-Василько додому і три доби проспав. Бо то ж не жарти два роки блукати світом…

Виспавшись, набрав у торбину харчів, прив’язав до пояса меча двосічного, попрощався з матусею та й знову подався в мандри.

Півроку ходив шляхами неходженими, лісами-перелісками, пустелями безводними. Харчі давно кінчилися, але Зелен-Василько ішов далі й далі. Якось надвечір дійшов до якогось лісу і, стомлений дорогою, приліг під деревом. Його мучив нестерпний голод, і Зелен-Василько почав їсти листя. Раптом йому спало на думку вилізти на дерево та глянути, чи далеко узлісся. Вмить зіп’явся він на дерево і вгледів, що неподалеку мерехтить вогник. Зелен-Василько спустився додолу і подався в тому напрямку.

Незабаром він опинився перед драконовою фортецею, де мешкала царівна.

Зелен-Василько постукав у ворота. Злякалась царівна і тремтячи запитала:

— Хто там?

Почув Зелен-Василько ніжний дівочий голос і лагідно відповів:

— Відчини двері, царівно! Це я, Зелен-Василько. Чув про тебе від гінців твого батька. Твій батько сказав: той, хто тебе врятує, матиме тебе за дружину та ще дістане пів-царства в посаг. Проте ніхто не насмілився стати супроти дракона, крім мене. Два роки блукав я по світу, викував собі грізну зброю і прийшов тебе рятувати!

Відчинила царівна і впустила богатиря в дім. Коли побачила, який він вродливий та стрункий, зраділа, але, схаменувшись, гірко заридала. Боялась, що незабаром прилетять дракони, знищать витязя, і тоді ніхто вже