Читати книгу - "Молдавські народні казки"

Незабаром зайшли собаки в ліс і почали гавкати. Дійшли до густих кущів, де заховалась дівчина.

Почула вона собак і зміїв — ладна була крізь землю провалитись, але Карликів онук упіймав її за руки. Шарпав, рвав, та з місця зрушити не міг. Другий змій, не довго думаючи, змахнув шаблею і відрубав дівчині руки по лікті.

Бідна дівчина впала на землю і заплакала, а внук бородатого Карлика дав праву руку одному собаці, а ліву — другому і пішов геть, гукаючи іншого змія.

Залишилась дівчина в лісі. Гірко плакала, тяжко сумувала. Багато крові з неї витекло, сили покидали її, та дівчина ходила по лісу, поки її застигла страшна гроза. Дівчина кинулась туди, сюди, хотіла заховатися, але раптом загуркотіло, затріщало… Це буря зламала верхів’я дерева. А на тому верхів’ї було гніздо з пташенятами. Вітер поламав гілляки, зруйнував гніздо і розкидав по землі пташенят. Вони так жалібно пищали, що й камінь би розтанув од жалю.

Дівчина обрубками рук зібрала пташенят докупи і нахилилася над ними, щоб захистити од вітру і дощу. Так стояла, поки вщухла гроза. А коли підвелася, то почула, як поміж деревами летіла птиця. Пташата радісно запищали і кинулися назустріч матері.

— Дорогі мої діти, що з вами сталося? — спитала птиця.

— Буря зламала дерево, розметала гніздо, і ми були б пропали, нас би затопила злива, коли б не ота дівчина, — сказали вони матері.

Птиця глянула на дівчину і, побачивши, що вона без рук, мало не заплакала.

— Скажи, дівчино, чим тобі віддячити за те, що ти врятувала моїх діток?

— Чим сама хочеш, — відповіла дівчина.

— О, як би я хотіла вернути тобі руки, та не маю цілющої води. А джерело з тією водою тече під скелею зміїв, і дістатися до нього важко, бо туди ні птиця не долітає, ні звір не добігає і ніщо живе не потрапляє. Коли б я тобі подарувала велике багатство, чимало землі, то все одно тобі не було б користі — без рук ти не змогла б господарювати. Краще я доглядатиму тебе, як своїх пташат.

— Яке б добро ти не зробила, я буду вдячна, — сказала дівчина.

Тоді птиця змахнула крильми, покружляла над дівчиною, і дівчина стала маленьким пташам, як ті, що попадали з гнізда.

Доглядала птиця пташат, годувала їх, поки вони навчились співати до схід сонця і літати над широким полем. Літали всі пташата гуртом, шукаючи собі їжу та затишок, щоб відпочити.

Недалеко від лісу, де жили пташата, ріс великий пишний сад Зеленого царя. Молоді пташки занадилися в той сад дзьобати черв’ячків і жуків, поки побачили там кучеряве дерево, яке було єдине на весь світ. Ранком те дерево розвивалося, ввечері розцвітало, а другого дня на ньому дозрівали рясні яблука. Вони були такі пахучі та солодкі, що ніхто в світі таких і не куштував. Побачивши ту яблуню, пташки тільки до неї й літали, яблука дзьобали.

Зелений цар терпів один день, терпів другий, але, побачивши, що яблук на яблуні меншає, на третій день покликав своїх трьох синів і каже їм:

— Сини мої, коли хочете їсти яблука з цієї яблуні, то стережіть її від пташок.

— Будемо стерегти, тату! — разом крикнули три сини.

Першої ночі пішов стерегти яблука найстарший, але він зразу заснув і спав так міцно, що й сходу сонця не бачив.

Набрався він сорому від батька, від братів та челяді.

Другої ночі пішов середульший син. Тримався він, тримався, а коли добре смеркло, заснув ще міцніше, ніж старший.

Мали з кого ранком сміятися та глумитися.

Третьої ночі пішов стерегти яблуню наймолодший син. Узяв він рушницю, знайшов собі зручне місце в саду, почав чатувати, коли прилетять пташки. Сидить він, сидить, коли чує — зашуміли крила, потім пташки сіли на яблуню і заходилися дзьобати яблука. Наймолодший син прицілився… а дівчина, що обернулась на пташку, побачила його і закричала:

— Юначе, не стріляй, бо нас повбиваєш — біди собі накоїш!

Наймолодший злякано кинув рушницю. А пташка почала злітати з гілки на гілку і, коли торкнулась землі, зробилась прекрасною дівчиною. Вона була як сонце погожого ранку. Ніколи так ясно і так гарно не було в тому саду, як тієї ночі. Заспівали пташки. Листя від того співу тріпотіло, віти нахилялися додолу і встеляли дорогу дівчині. А вона йшла за юнаком і чарувала його. Її очі випромінювали райдужне світло, високе чоло світилося срібними зорями, а вуста палали, як червоне яблуко. Як липовий цвіт, як польові квіти, була її сукня…

Гарне сонце, коли воно пливе між хмарами, а ще краще воно на чистому небі. Гарна дівчина в золоті, сріблі, а ще кращою була б, якби мала руки.

В юнака здригнулося серце від любові до неї. А коли побачив, що в дівчини нема рук, почав юнак гірко плакати. Заплакала і вона, розповідаючи про своє горе, яке заподіяв їй лютий змій.

— Я віддам своє серце, дорога пташко, щоб тільки в тебе виросли руки… Але чи виростуть? Чи можна щось удіяти для того?..

— Я чула, що можна. Перед тим, як птиця мала зробити мене своїм пташеням, вона сказала: коли б хто приніс води з чарівного