Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

Попеленко знову заходився гладити плішиві боки Лебідки.

— Може, ти й зі мною попрощаєшся? — спитав я.

— До побачення, товаришу Капелюх, — мовив Попеленко, поглядаючи на Лебідку. — Дивіться, там, біля Грушевого хутора, старе конюшинище, то ви її не пускайте. Не дай боже росяної конюшини об’їсться. Гасу, щоб відпоїти, удень із свічкою не знайдеш, хіба що у Варвари…

— Будь здоров, Попеленко, — сказав я.

І Лебідка потягла воза. Я міг би дістати легку підресорну бричку, але віддав перевагу звичайнісінькій сноповозці. У бричках їздить начальство. Торохкотливий віз не приверне такої уваги, як бричка. Тим більше така сноповозка, як Попеленкова, — з переламаною «лисицею», що, ніби шинами, була схоплена з трьох боків латами. Артилерійський дивізіон, який поспіхом змінював вогневу, гуркотів би менше, ніж цей ридван.

Звернувши на старий Мишкільський шлях, я проїхав повз Панське згарище, повз кузню, де Кріт гримів залізом, поминув кукурудзяне поле з позрізуваним товстим кукурудзинням, яке стирчало із землі, далі житній клин, вибраний так чисто, що жодного кинутого колоска не було видно на піщаній сірій землі поміж низькою стернею, проїхав капустяні грядки, під які було одведено вологе Семенове урочище, оточене ліщиною, і в’їхав до лісу. До лісу! Зразу стало похмуро й прохолодно, запахло опеньками, гнилими пнями, мохом. Мишкільський шлях заглиблювався в гущавину, де було багато густої грабини упереміш з дубами, вільшиною, буйним памолодком ліщини і берестом. Сонце пекло по-літньому, проте нічний холод уже не вивітрювався звідси, скісне проміння, що падало крізь померхле листя, тільки підкреслювало похмурість і гнилий дух пущі.

Переді мною, під мачулою, на м’якому сіні, лежав німецький МГ з дірчастим кожухом і невеликим круглим боковим диском для стрічки.

Попеленко виявив себе генієм реквізиції. Він знайшов МГ без затвору в сараї у Крота. Затвор знайшли у дванадцятирічного братика Параски Єрмаченкової, який лущив ним горіхи, а стрічки й круглі диски віддав нам, хоча й і плачем, Миколка Брик, відомий у селі тим, що підпалив з ракетниці власну хату. Зробив він це без лихого наміру — адже Брикові було чотирнадцять.

Попеленко ще роздобув два «шмайсери» — один, щоправда, «заїкуватий», бо поганий був викидач, та що кілька гранат, два протигази й приціл від танкової гармати. Однак головним трофеєм, ясна річ, був МГ зразка тисяча дев’ятсот сорок другого року!.. Непоганий кулеметик придумали фрици, треба віддати їм належне. Легкий, універсал — він і ручняк, і станкач, коли триногу поставити. Дубов завжди брав для розвідгрупи один МГ, пояснюючи це тим, що в тилу у німців завжди можна роздобути потрібні патрони. А «шмайсерів» Дубов не брав. Наші автомати були надійніші й зручніші в рукопашній.

Війна навчила нас любити зброю, цінувати в ній витонченість ліній, всілякі там загадкові якості, що не піддаються аналізу, як-от: «ухватистий» і «приладистий», ми вміли знаходити душу й характер у кожному виді військової техніки, і ось зараз мене тішив МГ, єдиний, якщо не вважати Лебідки, мій друг у цій лісовій подорожі: він здавався добродушно настроєним акуратистом німцем, безвідмовним і мовчазним, класовим другом і союзником, який свідомо перейшов на наш, правильний шлях. Тільки на нього міг я покластися зараз…

«Мабуть, — подумав я, — коли настануть мирні дні і зброя зникне із повсякденного життя, важко буде пояснити свою любов і ніжність до цього шматка металу з темно-вишневим прикладом і руків’ям, що саме проситься в долоню…»

Дорога пролягала поміж дерев, ніби в ущелині, зрідка перетинаючи галявини або прорідь. Колеса раз у раз підстрибували на корінні, що тяглося через колії. Довга сноповозка кректала, вищала й, здавалося, ось-ось ладна була розсипатися.

Дедалі похмурішим ставав ліс, а колії прямо на очах проростали подорожником, ромашкою, кінським щавлем де-не-де обабіч траплялися покинуті автомобілі, напів спалені або розкидані на частини, і відчувалося, ліс уже підкрадається до цього чужого йому залізяччя, щоб поглинути його; поки що лише кропива, тонконіг та біловус, а подекуди й стебельця пижми обплутували заржавілі борти машин, але то була тільки лісова розвідка, тільки примірка; просто ліс, будучи впевнений в остаточній перемозі, не квапився.

Мені вже доводилося ходити цією дорогою на хутір до мирового посередника Сагайдачного, але зараз, здавалося, переді мною була інша дорога, незнайома, заповнена підозрілими тінями, маскувальною, нарочито барвистою грою світла серед листя й гілок, створеною для того, щоб приховати людські постаті. Коли я ходив до Сагайдачного вільним козаком, насвистуючи й розмахуючи лозиною та збиваючи мухомори, що вибігли на дорогу, наступав па перестиглі порхавки, які вибухали, мов петарди, й сипали на чоботи руду пиляку, ліс радував мене, я не розрізняв ані дерев, ані вогників рудої осінньої папороті, ні до чого не приглядався, а просто втішався лісом у його цілісному, не поділеному на частини вигляді, бо на фронті таки добре набридло приглядатися і прислухатися…

А зараз ліс був знову, як і в часи глибоких розвідпошуків, розшарований на сотні деталей, і кожну треба було просіяти крізь усі органи чуття, оглянути, прослухати, відсортувати, зважити.

Вересова галявина… Хрусткі густі кущики з фіолетовим суцвіттям. Було, ляжеш па них у плямистій трофейній куртці — і ти зник, і яструб кружляє над тобою, наче й не було нічого, наглядаючи мишу або слабеньке пташеня, а ти для нього частина вересового килима, що не викликає ніякої тривоги. Але той, хто вміє придивлятися й розуміти ліс, знає, що, перш ніж лягти на сірий хрусткий килим, ти залишиш па ньому сліди, примнеш негнучкі гілочки вересу, і вони довго ще здригатимуться, випрямляючись, і легеньке хвилювання, особливо помітне в тиху, безвітряну погоду, перебігатиме по фіолетових суцвіттях там, де пройшла людина. Зараз верес спокійний…

Сосновий бір. Прямі червоні стовбури, що сягають запаморочливої височини. Сліди довоєнної підсочки на корі, як морські шеврони. Де-не-де ще збереглися жерстяні лієчки. Вони давно вже переповнені смолою. Сосни велетенські, за кожною може сховатися людина. Та в бір, де сосни звелися аж на шестиповерхову височінь, вільно проникає косе вересневе сонце. І тіні стовбурів лежать на рівній, ніби утрамбованій землі. Людина, якби їй спало на думку стати за сосну, поклала б свій чіткий відбиток на руду землю, мов на екран, і я встиг би скинути попонку з МГ, повернути дуло до бору, попередити рух, окрик чи постріл.

Березняк… Строкате мигтіння стовбурів. Здається, нічого не можна роздивитися в цьому біло-чорному гайку, а від листя, що кружляє в повітрі, ще більше мигтить в очах. М’який шар свіжоопалого листя заглушить будь-чиї кроки, можна припасти до землі, лягти в суху вимоїну від весняного струмка та й причаїтися зовсім