Читати книгу - "Вибрані твори"

Підходить Мелентій до Марії:

— Ходімо в танець.

— Не піду, — відхилилася вбік.

— Ні, підеш. — Навис над нею, розтріпаний і брудний, ворушачи випнутим ротом.

— Ні, не піду. Я з п'яними не танцюю.

— Ага, не танцюєш! Так ось тобі! — відвів руку і вдарив дівчину по обличчі. Аж заточилася та схопилась руками за лице.

Пантелій не витримав:

— Ти, бугаю нещасний, чого до дівчини лізеш? Найшов на кому силу вимірювати!

П'яними, округлими очима подивився Мелентій, нагнувся до землі, випростався — і над Пантелієм профурчав дрючок.

Нічого не було під рукою. Схопив у руку згустілої багнюки і кинув, не спускаючи погляду з Мелентія. Чорна пляма заліпила все обличчя Бандура. Рукавом розмазав болото і осатаніло кинувся на Пантелія.

Міг би хлопець утекти, бо ж ніхто його не міг перегнати в селі. Та він чув на собі притишені погляди всього лугу, погляд Марії, і знав, коли утече, дома з нього буде насміхатися старший брат.

Як струна, натягнулося тіло. Не битися, бо його Мелентій міг би надвоє переломити, — а перехитрити хотів. Тому слідкував за кожним стрибком розлютованого парубка. І коли височенний Бандур добіг до нього, Пантелій, пригинаючись, подався вперед. І не стримався Мелентій, коли опинився на незатверділих плечах; а Пантелій несподівано випростався страшним ривком, і полетів Бандур з його плеч обличчям в грязюку. Полетів і довго звестися не міг — звихнулася ступня. З того часу вовком дивився на Пантелія, а зачіпати — не зачіпав. Тільки коли прийшли фашисти, сам вивів корову з повітки, залишаючи сім'ю Пантелія без єдиної помічниці.

На містку загупотіли чиїсь кроки, потім стихли. Висока постать вийшла на греблю, повернула назад, і знову гулом озвалось розхитане дерево.

«Він», — зупинився під вербою Пантелій.

Постать знову виринула з темряви і повернула назад. Як тінь, пригинаючись, кинувся навздогін за нею Пантелій. Здавалось, він не торкався ногами землі.

Росте в очах ненависна постать, раптом обертається до нього. Однією рукою рвонув до себе рушницю з плеча поліцая, а другою вдарив його з усієї сили в перенісся.

— Аааа! — скрикує, неначе захлинаючись, напівжива колода і падає з мосту вниз. Чути, як чвакає твань, щось борсається біля свай, а потім шамотіння віддаляється до заростей верболозу та верб.

«Не знайдеш тепер його!» — І тільки зараз Пантелій почуває в руці вагу гвинтівки. Навпомацки знаходить затвор, звіряє зброю, біжить греблею на поле, щоб до світанку встигнути добратись до лісу.

«Тепер ніхто не дорікатиме, що даремно їстиму сало», — веселіє на полі, пригадуючи суворий вираз обличчя уже літнього, оброслого бородою партизана, що так неласкаво прийняв його…

Ідучи стежками, обніжками, біля сусіднього села, куди не раз ходив парубкувати, помічає він якусь метушню.

«Свої чи чужі? Може партизани?» — припадає до землі, пильно вдивляючись у далечінь. Раптом чує, як дзвякає лопата, і догадується, що то люди закопують від фашиста добро.

«Найшли де місце — біля могили червоноармійця», — пригадує знайомі закутки й обережно наближається до невідомих, тримаючи поперед себе гвинтівку. А ті, захоплені роботою, нічого не чують. Знову дзвякнула лопата — очевидно, вдарилась в камінь чи в залізо.

— Єсть! — чує радісний вигук і пізнає голос Остапця…

— Що? — з хвилюванням запитує Свириденко.

— Гвинтівка! Копни-но з цієї сторони…

— А ви, чорти, що тут робите! — басить Пантелій, нависаючи над ямою, з острахом і зацікавленням пізнаючи, що парубки розкопують могилу.

— Ой! — лунає перелякано з ями, а потім спокійніше: — Це ти, Пантелію?

— Та неначе я.

— Ну й перелякав. До самої смерті! — вискакує на поверхню Остапець, а за ним Свириденко з гвинтівкою, обліпленою землею.

— Що ви тут робите? — перепитує.

— Зброю шукаємо.

— Ех ви, вояки! — докірливо похитнув головою.

— А що ж, по-твоєму, робити нам? Фашистові горба гнути? На нас убиті не погніваються, що взяли в них зброю захищати живих. А відвоюємо свою землю — з усіма почестями і на найкращому місці поховаємо обох братів. Засипай, квгене, — з серцем говорить Микола Остапець.

— Бач, коли б сиділи вдома, — кидаючи землю в яму, діловито пояснює Сидоренко, — курчат навряд би чи висиділи, а так добули дві гвинтівки і півсумки патронів.

— Набоїв трохи мені дасте, бо маю всього чотири.

— Це можна, — добріє голос Остапця. — Куди тобі? В кишеню?.. А в братській могилі, дізналися, кулемет лежить. Треба подумати щось…

Шанобливо засипали невідому червоноармійську могилу і, не вертаючись у село, пішли до повстанського яру.

XLІІ

Свіжовикуреним дьогтем намазали чоботи, витерли руки травою і сіли на одному великому пні, притуляючись плечем до плеча.

— Як живеш, старий? Про батька нічого не чувати? — кліпнув довгими віями Степан Синиця, що вони аж злетіли до широких розгонистих брів.

— Ні, не чути, — тихо відповів Андрій.

— А ти не бре? — допитливо подивився у вічі.

— Хто бреше, тому легше, — косуючи, відповів приказкою.

— Андрій, пішли рибу глушити! — по-змовницькому підморгнув Степан.

— А чим?

— Толом.

— Де ж ти набрав? — жваво стрепенувся.

— А тобі що? Кортить бабі шкуринка?

— Кортить! — щиро признався.

— Для чого?

— Та… рибу глушити.

— Ой, підманюєш? — похитав головою і вийняв з торбини два бруски жовторожевого толу з хвостиками бікфордового шнура.

— Все готово?

— Все. Тільки підпалити. Не побоїшся у воду лізти?

— Чого там боятися? Не тільки у воду не побоявся б полізти…

— А й куди? — примружився Степан.

Навіть у вогонь, — відповів ухильно, але багатозначно.

Хороший ти, Андрію, хлопець. Шкода, що занадто малий. Проте це з роками пройде. Побігли.

Андрій найшов очима в просіці коня і кинувся наздоганяти Степана. За останній час підпарубок був чогось посмутнів і одночасно подобрішав. Щось трапилося з ним. Не знав Андрій, що і Степан мучився: Дмитро Тимофійович поки що не брав його до загону.

Неначе лебідь, купалося сонце в лісовому озері, воно від краю заросло чубатим очеретом і широкою рогозою. На щастя Андрій помітив у заростях старий довбаний човник, витяг його на берег, дістав — тичку замість весла.

— Кидаю! — підпалив Степан бікфордів шнур, кинув тол у воду, а сам притулився до верби.

Нескінченно довго тягнувся час. Нарешті почувся вибух, і райдужне склепіння підвелося посеред озера, заграло сяйвом.

Хлопці кинулись до човна. На зелених сплесках ряботіли оглушені щуки, плітки, біліло і розтікалося шумовиння малька.

— Хватить на вечерю! — захоплено вигукнув Степан. Він іще хотів кидати тол, але Андрій розрадив:

— Може якийсь німець чи поліцай почує, тоді не оберешся лиха.

Швидко