Читати книгу - "Під куполом"

Але тут же згадала про дівчаток, котрі зараз мусять бути в Марти, чекають, коли їх заберуть, не терпляться розповісти їй, як пройшов день у школі. Також вона згадала про зустріч, призначену на цей вечір у пастораті. Їй туди не потрапити, якщо вона сидітиме в камері, а ця зустріч тепер здавалась їй важливішою, ніж будь-коли раніше.

Бо якщо вони збиралися завтра ввечері визволяти з в'язниці одного, то чому б тепер заразом не двох?

— Передайте йому, що я його кохаю, — сказала Лінда, розчіплюючи пряжку свого ременя, зсовуючи з нього кобуру. Все одно вагомість зброї насправді ніколи її не приваблювала. Переводити малюків через дорогу до школи, нагадувати старшокласникам, щоби викинули геть недопалки і брудну лайку собі з ротів… такі речі більше були їй до вподоби.

— Я передам ваші слова, місіс Еверет.

— Хто-небудь оглядав його руку? Я чула від когось, що в нього ніби зламана рука.

Рендолф нахмурився.

— Хто вам таке сказав?

— Не знаю, хто мені дзвонив. Він не назвався. Хтось із наших хлопців, я гадаю, але ж радіозв'язок там, на шосе 117, завжди не дуже добрий.

Рендолф подумав і вирішив не розвивати далі цю тему.

— З рукою в Расті все гаразд, — сказав він. — А наші хлопці більше вже не ваші. Ідіть додому. Я певен, у нас до вас пізніше виникнуть деякі питання.

Вона відчула, що ось-ось заплаче, і придушила сльози.

— А що я скажу своїм дочкам? Повідомлю, що їхній тато сидить у в'язниці? Ви самі знаєте Расті як доброго чоловіка; ви це добре знаєте. Боже, це ж він минулого року діагностував у вас гостре запалення жовчного міхура!

— Нічим не можу вам наразі допомогти, місіс Еверет, — промовив Рендолф; часи, коли він називав її Ліндою, схоже, залишилися далеко позаду. — Але я не радив би вам повідомляти дітям, що їхній батько підготував разом з Дейлом Барбарою вбивство Бренди Перкінс і Лестера Коґґінса — щодо інших ми ще не певні, ті вбивства явно сексуального характеру, і Расті про них міг не знати.

— Це маячня!

Рендолф ніби й не почув.

— Також він намагався вбити виборного Ренні, не надавши йому життєво необхідних ліків. На щастя, Великий Джим завбачливо сховав поряд двох офіцерів. — Він похитав головою. — Загрожувати тим, що не надасть життєво необхідних ліків людині, яка підірвала власне здоров'я, піклуючись про наше місто. Отакий-от ваш добрий чоловік, ваш чортів добрий чоловік.

Вона тут може напроситися на неприємності, зрозуміла Лінда. Отже, й пішла звідти, щоби не погіршувати справи. П'ять годин до зустрічі в пастораті Конго пролягли перед нею довжелезним строком. Вона не могла придумати, куди б їй піти, що їй робити.

А потім придумала.

11

З рукою в Расті було далебі зовсім не гаразд. Навіть Барбі це було видно, а між ними лежали три порожні камери.

— Расті, я можу чимось допомогти?

Расті спромігся на усмішку.

— Хіба що в тебе є пара таблеток аспірину, які ти міг би мені перекинути. А ще краще, якби був дарвоцет[386].

— Щойно все закінчилося. А вони тобі нічого не дали?

— Ні, але біль трохи вщух. Я виживу, — говорив він набагато бадьорішим тоном, ніж дійсно почувався; біль був дуже-дуже сильним, і він готовий був його ще погіршити.

— Утім, мені треба щось робити з цими пальцями.

— Щасти тобі.

Це просто диво, що жодного з пальців не було зламано, хоча кістку долоні — так. П'яту п'ясну кістку. Їй він міг зарадити хіба що фіксацією, для чого йому треба розірвати на смуги майку. Але спершу…

Він ухопився за лівий вказівний палець, вивихнутий у проксимальному міжфаланговому суглобі. У кінофільмах цей трюк завжди проробляється швидко. Швидкість додає драматизму. На жаль, швидкість, замість покращення, може погіршити справу. Він застосував повільний, рівномірний, з поступовим посиленням, тиск. Біль був страшенний; він відчував його всім тілом і аж у суглобах щелеп. Почув, як рипить його палець, немов завіса дверей, які давно ніхто не відчиняв. Десь, зовсім близько і водночас ніби в іншій країні, краєм ока він помітив Барбі, котрий стояв біля дверей своєї камери й дивився.

А тоді раптом палець магічним чином випрямився і біль послабшав. Але тільки в цьому пальці, щоправда. Расті сів на тапчан, захеканий, мов після довгого бігу.

— Впорався? — спитав Барбі.

— Не цілком. Треба ще полагодити палець, яким я показую факи. Він мені може знадобитися…

Расті вхопився за другий палець і почав усе спочатку. І знову, коли вже здавалося, що біль не може бути нестерпнішим, вивихнутий суглоб сковзнув на своє місце. Тепер залишився тільки підмізинний, що стирчав у нього так, ніби Расті готувався підняти тост.

«І я таки вип'ю, якщо вдасться, — подумав він. — За найпересраніший день в історії. Принаймні в історії Еріка Еверета».

Він почав крутити цей палець. Тут теж сидів біль і теж не існувало швидкого способу його вгамування.

— Що ти наробив? — запитав Барбі, причому двічі різко клацнувши пальцями. Він показав на стелю, а тоді, склавши долоню чашечкою, приклав її собі до вуха. Чи він знав насправді, що підвал прослуховується, чи тільки підозрював? Расті вирішив, що це не важить. Краще поводитись так, ніби їх дійсно слухають, хоча важко було повірити, щоби хтось у цій безмозкій халабуді встиг до такого додуматись.

— Зробив помилку, намагаючись переконати Великого Джима добровільно піти у відставку, — повідомив Расті. — Не сумніваюсь, вони накинуть мені з десяток інших звинувачень, але по суті мене ув'язнили за те, що я порадив йому перестати перти так жорстко, бо отримає інфаркт.

Про тему Коґґінса Расті не згадав, але так, йому здавалось, буде краще для збереження власного здоров'я.

— Як тут з їжею?

— Непогана, — відповів Барбі. — Розі приносила мені сніданок. Хоча варто бути обачним з водою. Вона може трапитись дещо пересоленою.

Він розчепірив два пальці правої руки, показав ними собі на очі, а потім на рота: дивися.

Расті кивнув.

«Завтра ввечері», — артикулював губами Барбі.

«Я знаю», — відповів йому так само губами Расті. Від такого посиленого ворушіння рани на його губах потріскались, з них знову почала сочитись кров.

Барбі виартикулював: «Нам… треба… якесь… безпечне… місце».

Дякувати Джо Макклечі та його друзям, Расті гадав, що цю проблему він зможе вирішити.

12

У Енді Сендерса почалися корчі.

Та й як інакше, якщо подивитись на це серйозно; він не був звиклим до кришталю, а викурив його вже доволі. Він перебував у студії РНГХ, вчував небесну симфонію «Хліб наш насущний» у гімні «Великий Боже» і диригував музиці в такт. Самого