Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

– Вона? Це вона? Якщо це вона, то де сукня? – навіть не знаю, що більше мене обурило: те, що моя покоївка виявилася скелетом, чи те, що вона без сукні.

Від обурення я навіть перестала боятися. Відпустивши чоловічу шию з теплих обіймів, я з’їхала донизу. Як би ці катання не стали звичкою. 

Повернулася до дверей і поглянула на свою служницю. Ніколи в житті не думала, що побачу таке: на голому черепі чепчик, кокетливо зсунений набік, на нижніх 90 білий фартух. Але найбільше мене вразив пишний рожевий бант на шиї! Ось так модниця, Карден десь плаче осторонь. Я зробила крок до красуні.

– Послухай... е... Террі, щоб одягати мене, не завадило б одягтися самій, а не блискати по палацу... ну чим ви там зазвичай блискаєте? Іди і без сукні не смій показуватися мені на очі. Зрозуміла? – я така строга, що сама собі дивуюсь.

– Зрозуміла, – напрочуд мелодійним голосом відповіла Террі і повернулася до виходу. Цікаво, звідки у неї голос? Проте, не моя це справа, балакає – і добре.

– До речі, зніми цей бантик. Він тобі зовсім не личить, точніше, не до того, що вище бантика. І давай швидше, я почекаю тебе тут, – моя покоївка зірвалася з місця і кинулась на вихід, тільки п'яти зацокали, навіть двері за собою не зачинила.

Поки ми так мило розмовляли, обидва чоловіки мовчали. Повернувшись до них, зміряла обох поглядом.

– Нічого не хочеш пояснити? – поцікавилась у чоловіка.

– А що тут пояснювати? Після деяких неприємних подій мені довелося замінити особистих слуг на таких, яких не можна шантажувати чи підкупити.

– І скільки в тебе таких нестандартних працівників?

– Четверо, – пояснив Дін. – Двоє в гаражі та по одному у нас із тобою.

– Ось як? – дивлячись на чоловіка, простягла я. – Значить, тут десь поблизу є ще один блискучий нудист? Так от, якщо я спіймаю твого прислужника без штанів, просто відірву йому... – подумавши, що можна відірвати голому скелету, продовжила: – Відірву все, до чого дістануся!

Через прочинені двері долинуло виразне: «Ой!»

– Кевін, – покликав Кордевідіон.

– Так, Ваша Величність, – озвався з сусіднього приміщення хтось невидимий.

– Іди шукай, чим прикрити те, до чого можуть дістатися ручки Її Величності.

Знову почувся швидкий цокіт п'ят. Я ж із почуттям виконаного обов'язку – нагляду за моральним порядком у лавах фривольних скелетів, попрямувала до стільця, поміченого мною раніше. За спиною пролунав сміх.

– Меріде, – почувся застережливий голос мого чоловіка.

Я озирнулася. Перший радник спробував зупинитися, але за секунду зареготав ще голосніше.

– Меріде! – у голосі Діна вже явно відчувалася загроза.

– Про-простіть, Ваша Величність, це нервове, — ледве вимовив радник крізь сміх.

Ах, ось воно як, нервове, значить. Я повністю розвернулася і повільно оглянула радника з ніг до голови і назад, намагаючись визначити, чи можна щось відірвати прямо зараз нахабному некроманту, який посмів насміхатися з мене беззахисної. Коли я завершила свій огляд, нахаба відразу ж замовк, зблід і прикрив двома руками місце, на якому зупинився мій кровожерливий погляд.

Тепер засміявся мій чоловік. Та ну їх! З мужиками зв'яжися – собі дорожче. Я знову рушила до жаданого стільця. Цього разу навіть встигла дійти, звалитися на нього і заплющити очі, перш ніж до зали увірвалася кістлява покоївка. У мій бік процокали п'яти, мелодійний голосок заспівав:

– Ваша Величність!

– Террі, чи не можна якось коротше мене називати, а то прямо не переслухаєш?

– Пані? – трохи подумавши, запропонувала Террі.

– Годиться, – погодилася я, не розплющуючи очей. Адже такі нервові потрясіння вимотують не менше, ніж тренування. – Що ти хотіла?

– Я одяглася! – гордо видав скелетик. – На мені сукня. То вам підходить?

Розплющивши одне око, подивилася на радісну Террі, вірніше, мені здалося, що вона радісна, судячи з голосу.

Ну ось, зовсім інша справа. На моїй покоївці була темно-синя сукня з білим комірцем-стійкою та довгими рукавами з білими манжетами. Щоправда, кокетливий чепчик залишився на своєму місці. Цілком пристойно.

– Підходить, – схвалила я.

– Вас провести у спальню, пані?

– Проведи, – погодилася я, заплющуючи відкрите око. – Думаю, що відпочинок не завадить... – не встигла домовити, як провалилась у сон, тільки відчула, що мене підхопили сильні руки, підняли і понесли.

Прокинулася я від якогось звуку і підвела голову.

– Вибачте, пані, я вас розбудила? – посеред спальні стояла Террі, що тільки-но поставила на скляний столик невелику тацю, на якій стояли зелений глечик і маленькі чашечки такого ж кольору.

– Нічого, я вже відпочила, – заспокоїла я свою кістляву помічницю та з захопленням оглянулася.

Як тут красиво. Вся спальня декорована в червоно-золотих кольорах. Столик зі скляною стільницею красувався на золотій ніжці. Навколо нього розташувалися чотири легкі золотисті стільці з червоно-золотими сидіннями. По обидва боки від дверей стояли каміни, над якими висіли картини, схоже, релігійного змісту. Червоні важкі штори оздоблені золотими китицями. Важкі стільці та диван під стінами були в тій же кольоровій гамі.

– Террі, ти впевнена, що це моя спальня? – відчуваю себе як у музеї. Зараз хтось із працівників прийде і скаже, що тут нічого не можна торкатися, а тим більше валятися на ліжку.

– Впевнена, – відповіла покоївка. – Ось за цими дверима спальня Його Величності, – а я навіть не помітила їх одразу.

– А де мій чоловік зараз? – запитала я. – Вже спить?

– Ні, він у бібліотеці.

– І де ця бібліотека? – допитувалася я.

– Я покажу вам, коли одягнетеся, – виявляється, я зовсім не одягнена, навіть не помітила цього відразу.

– А хто... Хто мене роздягав?

– Я, пані.

– Одна? – не повірила я.

– Одна, – підтвердила Террі, – адже ми набагато сильніші за людей.