Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

До Північної вежі було двадцять хвилин ходьби. Їм довелося петляти вуличками.

- Рад, ти думаєш, ми там знайдемо те, що говорила дружина Перрі? - нахилив до неї голову Альбрехт.

Дівчина знизала плечима, піднявши голову на високу вежу, що вже встигла піти тріщинами. Тут неприємний запах лише посилився. Зламавши за допомогою магії замок, вони побачили гвинтові сходи, що вели нагору.

- Ох. Що ж за неприємний запах? – ойкнула Рада.

Ідучи, вона притискалася до стіни. Сходи перебували в такому стані, що зайвий крок міг призвести до падіння. Її голос луною пронісся по вежі.

Альбрехт перший побачив двері на вершину. Вони зраділи, бо вже втомилися підніматися. Альбрехт штовхнув їх. Двері впали в прохід, піднявши стовп пилу.

Вони стояли, намагаючись відкашлятися. Тут запах став просто нестерпним. Чарівники не одразу змогли до нього звикнути. Коли пил опустився, Рада та Альбрехт подивилися закрутили головами. Біля стіни лежали прихилені один до одного три скелети.

Рада не втримавшись, вилаялася. Побачена картина шокувала. Після поля бою вона вже не боялася мертвих людей, але напад нудоти підбирався все вище до горла.

Альбрехт виявився сміливішим. Він підійшов ближче, щоб роздивитися їх. На рештках одягу хлопець побачив родовий герб Флурмстея – Фенікс.

Чарівники за свої подорожі бачили багато, але щоби таке звірство… Двоє скелетів належали дітям. А один, мабуть, жінці.

- Альбрехте! Давай підемо! Тут моторошно! Доповімо Мерлін, нехай сам розбирається! – нервово поглядала на скелети Рада.

Хлопець теж був не проти залишити це не гостинне місце.

- Потрібно негайно повідомити Мерліну! - промовив Альбрехт, і раптом замовк, почувши за спиною кроки.

Дівчина та хлопець обернулися і заціпеніли. У проході стояв сам Джордж Карбрі та десять воїнів з його охорони. Граф був на цілу голову нижче Альбрехта, широкоплечий і з великим орлиним носом, що надавав його обличчю щось пташине.

- Вибачте, що ламаю ваші плани! Ви проникли в моє місто без дозволу! І тому мені нічого не лишається, як вас затримати! - хрипко промовив граф Карбрі.

- Ви вбивця! Ви хотіли приховати від нас все, що відбувається у місті! Куди дивиться король Роена? Що ви робите з людьми? - закричав розлючений Альбрехт узявшись за меч.

- Тише, хлопче, з графом розмовляєш! Язик в тебе бачу довгий, можна й укоротити! – пригрозив йому один із воїнів графа.

- Мені начхати на короля, мені начхати на Великого герцога! Я сам за себе! - Карбрі ковзнув по них поглядом. - Я ж вам казав, попереджав, щоб ви забиралися! А ви мене не послухали! Прийшли сюди!

- За що ви вбили сім'ю Хейла Флурмстея? - дівчина обурено стиснула кулаки, готова будь-якої секунди створити заклинання.

Карбрі криво посміхнувся, пнувши чоботом руку одного зі скелетів.

- Джейн була дуже гарною жінкою! Але дурною! Вона відмовилася вийти за мене заміж! - граф Карбрі любовно подивився на жіночий скелет, на якому залишилося зовсім мало темного волосся.

- Ви чудовисько! За ваші злочини вас стратять! – вигукнула Рада.

- Боюсь це не можливо! Ніхто нічого не дізнається! Так, як ви ніколи не покинете цю вежу! - Карбрі жестом наказав своїм людям схопити непроханих гостей.

Рада та Альбрехт стали відступати до стіни, коли на них насунулось усі десять воїнів. Дівчина підняла руку і вимовила заклинання. Потім ще одне. На її нещастя граф Карбрі був також магом, і вмів ставити захист. Бій був коротким.

Чарівників, що намагалися вирватися, закували в кайдани, що висіли на стіні. Сонце вже почало хилитися до небосхилу. Добігав кінця день. Рада та Альбрехт сподівалися на допомогу Гарса та інших із загону. Вони розуміли, що програли.

Заклинання Марлета було використано. Магія обладунків також їм не допомогла.

- Обшукати їх! - наказав граф.

Двоє воїнів підійшли до них.

- Може дівчину залишити живою! Жаль вбивати таку красуню! – сказав хтось із воїнів.

- Бачу, дурні! Чи не сліпий! Від жінок завжди одні проблеми! Тому швидко обшукуйте!

Воїни під плащами у них побачили дуже дорогі, майстерно зроблені обладунки. Але їхні очі від жадібності округлилися, коли погляди упали на мечі. Незважаючи на те, що бранці чинили опір, воїни відчепили піхви від пояса, і задоволені піднесли їх графу.

- Які чудові мечі! Відмінне доповнення до моєї колекції! - вишкірився Карбрі.

- Не чіпайте їх! Поверніть нашу зброю! – закричав Альбрехт, сіпнувшись.

– Вам вони вже не потрібні! Ви не доживете до того моменту, як зайде сонце! - сказав Карбрі і витяг з піхов Анігоель.

Тієї ж миті по лезу пробігли язики полум'я. Граф заворожено дивився на меч. Він також, нічого не помічаючи, витяг з піхов Фрілінтаєр. Тримаючи мечі у різних руках, він милувався ними.

Рада й Альбрехт замовкли, відчувши, як по вежі пронісся холодний вітер. Стеля в деяких місцях пішла тріщинами. Хлопець та дівчина злякано втиснулися в стіну, а воїни графа відсахнулися від зламаних дверей. Сам граф, коли побачив вогонь, що несподівано спалахнув у проході, заціпенів з витягнутими вперед мечами.