Читати книгу - "Якщо кров тече"

Я бачив чимало цих потенційних покупців, бо маєток (яким, звісно, керував містер Рафферті) залишив місіс Ґроґен і Піта Боствіка на службі, а Піт наймав мене допомагати на території. Він знав, що я добре даю раду квітам і готовий старанно працювати. Я отримував дванадцять баксів на годину і десять годин на тиждень, а коли вже той чималий траст лишався для мене недоступним аж до коледжу, гроші мені були дуже доречні.

Піт називав потенційних покупців багатійченками. Як та подружня пара на орендованій BMW, вони всі казали «ого», але не купували. Зважаючи на те, що будинок стояв на ґрунтовій вулиці, а краєвиди були просто хороші, але не разючі (жодних тобі озер, гір, скелястого узбережжя з маяком), це не дивувало ані мене, ані Піта, ані місіс Ґроґен. Вони прозвали будинок маєтком «Білий слон».

На початку зими 2011 року я використав частину грошей від садівництва, щоб оновити телефон з першого покоління до четвертого. У той самий вечір я перекинув контакти і, гортаючи їх, натрапив на номер містера Герріґена. Я набрав його, не дуже задумавшись. «Виклик. Містер Герріґен» – було написано на екрані. Я приклав телефон до вуха з сумішшю страху і цікавості.

Жодного повідомлення від містера Герріґена. Жодного голосу робота, який би сповістив мене, що номер більше не обслуговується. Жодних гудків. Нічого, крім однорідної тиші. Можна сказати, що в слухавці було, хе-хе, тихо, як у могилі.

Мені полегшало.

На другий рік у старшій школі я вибрав біологію, і її вела міс Гарґенсен, прекрасна, як завжди, але вже не моя кохана. Я перемкнув свою прихильність на більш досяжну (і відповіднішого віку) молоду особу. Венді Жерар була мініатюрною блондинкою з Моттона, котра щойно позбулася брекетів. Скоро ми вже робили разом уроки, ходили в кіно (тобто коли мій тато або її мама нас туди підвозили) і цілувалися в задньому ряді. Слиняво й по-дитячому, що абсолютно нормально.

Моя закоханість у міс Гарґенсен померла природною смертю, і це було добре, бо відкрило дорогу до дружби. Я іноді приносив на урок рослини, а в п’ятницю після школи допомагав прибирати лабораторію, в якій також проходили уроки хімії іншого класу.

В один з таких днів я спитав, чи вірить вона в привидів.

– Мабуть, скоріше не вірите, ви ж бо вчена і все таке, – сказав я.

Вона засміялася.

– Я вчителька, а не вчена.

– Ви розумієте, що я хотів сказати.

– Мабуть, але я все одно справна католичка. Це значить, що я вірю в Бога, ангелів і світ духів. Не впевнена про екзорцизм і одержимість демонами, бо це якось екзотично, але привиди… Скажімо так: журі ще не оголосило вердикту. Я б точно ніколи не пішла на спіритичний сеанс і не гралася б з дошкою уїджі.

– Чому ні?

Ми саме вимивали раковини – робили те, про що юні хіміки наприкінці тижня повинні були подбати самі, але майже ніколи цього не робили. Міс Гарґенсен зупинилась і усміхнулася. Можливо, трохи збентежено.

– Науковці не огороджені від забобонів, Крейґу. Я вважаю, що не слід гратися з тим, чого не розумієш. Моя бабця казала, що не слід гукати, якщо не хочеш почути відповідь. Мені це завжди здавалося доброю порадою. А чого ти питаєш?

Я не збирався говорити, що й досі думаю про Кенні.

– Сам я методист, і ми говоримо про Святого Духа. А духи ж в оповідях різні бувають. Мабуть, я задумався через це.

– Ну, якщо інші духи існують, – сказала вона, – то вони точно не всі святі.

Я й далі хотів стати письменником, хоч амбітні поривання писати для кінематографа вщухли. Мені час від часу пригадувався жарт містера Герріґена про сценариста і старлетку, і він завжди успішно накривав брезентом мої фантазії про шоубізнес.

Тато подарував мені на Різдво ноутбук, і я почав писати оповідання. Рядки в них були непогані, але в оповіданні рядки ще й мають складатися в одне ціле, а мої не складалися. Наступного року голова кафедри мови й літератури залучив мене редагувати шкільну газету, і я підхопив вірус журналістики, котрий поки що з мене не вивітрився. І не думаю, що колись вивітриться. Я вірю, що коли знаходиш своє місце, то щось у тобі клацає і стає на місце, але не в голові, а в душі. Це можна ігнорувати, але навіщо?

Я почав надолужувати в зрості, а на третьому році показав Венді, що так, у мене є захист (саму купівлю презервативів провів Убер), і ми позбулися незайманості. Я випустився третім у своєму році (усього зі 142 учнів, але все одно), і тато купив мені «тойоту-короллу» (вживану, але все одно). Мене прийняли до Емерсона, одного з найкращих коледжів країни для тих, хто прагне стати журналістом, і закладаюся, що вони дали б мені принаймні часткову стипендію, але завдяки містеру Герріґену вона не була потрібна – як мені поталанило.

Між чотирнадцятьма і вісімнадцятьма роками трапилося кілька типово підліткових штормів, але небагато – наче кошмар з Кенні Янко якимось чином наперед витратив певну частку моєї юнацької напруги. А ще, знаєте, я любив тата, і нас було всього двоє. Думаю, в цьому криється велика різниця.

На той час як я пішов до коледжу, Кенні Янко мені вже майже не згадувався, але я й досі думав про містера Герріґена. Не дивно – він-бо встелив мені дорогу до освіти червоним килимом. Утім, бували дні, коли я думав про нього частіше. Якщо в такі дні я був удома, то носив квіти на його могилу. Якщо ні, то Піт Боствік чи місіс Ґроґен робили це за мене.

День Святого Валентина. День Подяки. Різдво. І мій день народження.

Я в ці дні також завжди купував доларові лотерейні білети. Іноді вигравав пару баксів, іноді п’ять, а одного разу – аж п’ятдесят, але ніколи нічого подібного до джекпоту. Але я на це не зважав. Якби виграв, то віддав би гроші на якусь благодійність. Я купував білети, щоб пам’ятати. Завдяки йому я вже був багатий.

Дякувати щедрості містера Рафферті в управлінні моїм трастом, на третьому році мого навчання в Емерсоні я вже мав власну квартиру. Усього пара кімнат і ванна, але вона була в Бек-Бей, де навіть малі квартири не бувають дешеві. Тоді я вже працював у літературному журналі. «Плавшерз» є одним з найкращих у країні й завжди має зіркового редактора, але хтось мусить читати стоси вхідної макулатури, і цим кимось став я. Робота мені подобалася, хай навіть і велика частина присланого була на тому ж рівні,