Читати книгу - "Якщо кров тече"

Одного вечора я сидів за цією роботою з тарілкою «Орео» біля лівої руки й чашкою чаю біля правої, коли завібрував телефон. То був тато. Він сказав, що в нього погані новини, й розповів, що міс Гарґенсен померла.

Кілька секунд я не міг говорити. Стосик макулатурних віршів і оповідань раптом здався дуже неважливим.

– Крейґу? – погукав тато. – Ти ще там?

– Так. Як це сталося?

Він розказав те, що знав, а про решту я довідався за кілька днів, коли в інтернеті опублікували тижневик «Ґейтс-Фолз Ентерпрайз». «УЛЮБЛЕНЦІ УЧНІВ ЗАГИНУЛИ У ВЕРМОНТІ», говорилося в заголовку. Вікторія Гарґенсен Корліс, котра й досі викладала біологію в Ґейтс-Фолз, і її чоловік, учитель математики з сусіднього Касл-Рока. Вони вирішили поїхати у відпустку по Новій Англії на мотоциклі, щоночі зупиняючись в іншому закладі. Саме поверталися через Вермонт і майже дісталися кордону з Нью-Гемпширом, коли 31-річний Дін Вітмор з Волтгема, що в Массачусетсі, переїхав розділову смугу на шосе 2 і врізався в них – лобове зіткнення. Тед Корліс загинув миттєво. Вікторія Корліс – жінка, котра відвела мене до вчительської після того, як мене побив Кенні Янко й незаконно дала напроксен зі своєї сумочки, – померла дорогою до лікарні.

Попереднього літа я стажувався в «Ентерпрайз», де здебільшого викидав сміття, але також написав трохи спортивних статей і кінооглядів. Я подзвонив редактору Дейву Ґарденеру, і він видав мені додаткову інформацію, якої «Ентерпрайз» не опублікував. Діна Вітмора вже чотири рази арештовували за водіння в нетверезому стані, але його батько був якимось цабе у великому геджфонді (як же містер Герріґен ненавидів тих нахаб), і ті чотири рази про Вітмора подбали дорогі адвокати. Коли за четвертим разом він в’їхав у стіну «ҐоуМарту у Зоні» в Гінґемі, то уникнув в’язниці, але втратив права. Вітмор їхав без них і в нетверезому стані, коли врізався в мотоцикл Корлісів. П’яний у болото, як сказав Дейв.

– Він відбудеться легеньким ляпасом по руці, – вів далі Дейв. – Татко подбає. От побачиш.

– Нізащо. – Сама думка про це стискала мені шлунок. – Якщо твоя інформація правильна, то це явне порушення безпеки руху, що спричинило смерть потерпілих.

– Побачиш, – повторив він.

Церемонія прощання відбулась у церкві Святої Анни, до якої міс Гарґенсен (для мене було неможливо думати про неї як про Вікторію) і її чоловік ходили все життя і в якій їх одружили. Містер Герріґен був заможний, роками був впливовою фігурою в американському діловому світі, але на похорон Теда й Вікторії Корлісів прийшло набагато більше людей. Церква була велика, але того дня в ній були тільки стоячі місця, і якби отець Інґерсол не мав мікрофона, його б ніхто не почув за повсюдним плачем. Обоє були популярними вчителями, створеними одне для одного і, звісно, молодими.

Як і більшість жалібників. Прийшов я, прийшли Реґіна й Марджі, прийшов Біллі Боґен, а також Убер, котрий спеціально приїхав із Флориди, де грав у лізі А. Ми з Убером сиділи поруч. Він не плакав, але очі мав червоні, а ще цей здоровий лантух шморгав носом.

– Вона в тебе щось викладала? – прошепотів я.

– Другий рік біології, – відповів він також пошепки. – У випускному класі. Потрібна була для диплома. І я був у неї в клубі спостереження за птахами. Вона написала мені характеристику для вступного пакета в коледж.

Мені теж.

– Це так несправедливо, – сказав Убер. – Вони ж просто собі їхали дорогою. – Він помовчав. – І в шоломах.

Біллі виглядав так само, але Марджі з Реґіною здавалися старшими, майже дорослими в макіяжі й поважних сукнях. Коли церемонія закінчилася, вони обійняли мене після церкви, і Реґіна сказала:

– Пам’ятаєш, як вона доглянула тебе в той вечір, коли тебе побили?

– Так, – сказав я.

– Дозволила мені взяти її крем для рук, – сказала Реґіна й знову розплакалася.

– Сподіваюся, того чувака закатають назавжди, – люто сказала Марджі.

– Плюс один, – сказав Убер. – Замкнути й викинути ключа.

– Так і буде, – сказав я, але, звісно ж, помилився, а правим виявився Дейв.

День суду над Діном Вітмором настав у липні. Йому дали чотири роки, і то умовно, якщо він погодиться записатися в реабілітаційну клініку й успішно проходитиме випадкові тести сечі впродовж тих самих чотирьох років. Я знову працював в «Ентерпрайз», уже за платню (хоч і не на повну ставку, але все одно). Мене підвищили до місцевих подій і періодичних тематичних статей. Наступного дня після оголошення вироку Вітмору (якщо його взагалі можна так назвати) я озвучив своє обурення Дейву Ґарденеру.

– Знаю, це відстій, – сказав він. – Але ти мусиш вирости, Крейґі. Ми живемо у світі, в якому гроші наказують, а люди слухаються. Десь за лаштунками якась їх кількість перейшла з однієї кишені до іншої, можеш не сумніватися. Краще скажи: ти ж повинен здати мені чотириста слів про ярмарок ремісників?

Клініки – та ще й не простої, а, певне, з тенісними кортами й полем для гольфу – було не досить. Чотирьох років сцяння в баночку теж було не досить, особливо коли можна комусь заплатити, щоб він постачав чисті зразки, якщо знаєш, коли братимуть пробу. Вітмор, певне, мав знати.

Серпень паленів, а я іноді пригадував африканське прислів’я, яке вичитав у школі: «Коли помирає старий, згоряє бібліотека». Вікторія з Тедом не були старими, але це чомусь було ще гірше, бо той потенціал, який вони мали, так і не зможе реалізуватись. Усі діти на похороні – і теперішні учні, і недавні випускники, як-от ми з друзями – розуміли: згоріло щось таке, що вже не можна відбудувати.

Я пригадував її прекрасні, виведені від руки малюнки листочків і гілок на класній дошці. Пригадував, як ми прибирали в біологічній лабораторії щоп’ятниці по обіді, а тоді просто задля годиться чистили й хімічну частину і обоє жартували про сморід. Вона питала, чи учень на прізвище Джекіл не готується от-от перетворитися на містера Гайда й сіяти жах у шкільних коридорах. Я думав про те, як вона сказала «Розумію», коли я не схотів знову заходити до спортзалу після того, як мене побив Кенні. Думав про всі ці речі, про її парфуми, а потім – про гімнюка, котрий скоро вийде з клініки й житиме собі на втіху, як у відпустці.

Ні, цього не досить.

Того дня я пішов додому й почав порпатися в шухлядах письмового столу у своїй кімнаті, не повністю зізнаючись собі в тому, що шукаю… і навіщо. Шуканого там не було, що стало водночас розчаруванням і полегшенням. Я вже рушив був до виходу, але