Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

— То як? — перепитав Вістінґ.

Видно було, що Мартін витає думками деінде.

— Поїздка в літній будиночок, — про всяк випадок уточнив Вістінґ. — На вихідні.

— Так-так, — неуважно відповів Мартін. — Поїдемо, ясно. Так зробимо…

Вістінґ ласував бісквітом.

Мартін здавався ще більш розсіяним, ніж у ці дні минулими роками.

— Нічого нового не виринуло, — без спонуки з його боку сказав Вістінґ.

Мартін зрозумів, що той мав на увазі — за рік, що сплив, нових слідів Катаріни не знайшли.

— Випадок у Сьорланні перевіряли? — запитав він.

Вістінґ кивнув. Про це влітку говорили в новинах. На берег одного з острівців поблизу Портьора винесло морем мертве тіло. Подейкували, що жінка дуже довго пролежала у воді.

— Я їм телефонував, — відповів Вістінґ. — Але вони вже мали підозру щодо особи тієї жінки, і вона згодом підтвердилася. То була літня жінка, яка пропала ще на Великдень.

— Як думаєш, якою вона тепер може бути на вигляд? — допитувався Мартін. — Від неї хоч щось залишилося?

Вістінґ задумався. Перші роки вони розмовляли про Катаріну так, ніби вона жива, але поступово Мартін змирювався з думкою, що дружини вже немає на світі.

— Залежить, де вона, — відповів Вістінґ. — Навряд чи знайдемо її у морі, як ту жінку в Сьорланні.

— А якщо вона десь закопана?

Вістінґ відклав бісквіт на тарілку. Мартін вперше запитував про таке.

Вістінґ хрипко кахикнув. Йому стало не по собі від тих слів.

— Залежить від хімічного складу ґрунту, — сказав він. — Якщо її поховано на цвинтарі, то залишились хіба великі кості й зуби. Якщо ж її закопали в щільнішому ґрунті, у глинистому чи болотистому, то тіло могло ліпше зберегтися. Переважно в таких випадках тіло в щось загортають, у брезент або пластиковий мішок. Тоді може й одяг уціліти.

— Ви знаходили такі трупи?

— Бувало…

Знову теленькнув Мартіновий мобільний. Він його навіть не вийняв з кишені.

— Невідомість — то найгірше, — промовив Гауґен. — Найгірше — не знати, що сталося…

Вістінґ не мав що відповісти на його слова. Тема невідомості щоразу повторювалася при їхніх зустрічах. З часом вона стала надто звичною. Вістінґ знав, що Мартін скаже далі.

— Що б не трапилося, я хотів би про це знати. Завжди сподіваєшся до останньої миті, що знайдеться якийсь слід чи пояснення. Я досі не змирився, але розумію, що це мій хрест, який нестиму все життя.

Згодом вони заговорили про погоду, про дощ, який і не збирається вщухати. Мартін поцікавився, як ведеться внучці, Вістінґ розповів про пригоду з ручкою, і як дівчинка по вуха вибруднилася синьою пастою.

Нарешті Вістінґ підвівся з-за столу, подякував за гостину.

— Треба купити собі нову вудку, — сказав він, щоб нагадати Мартінові про домовленість відпочити в літньому будиночку.

Мартін провів його до дверей.

— Я візьму з собою кілька біфштексів, на випадок, якщо риба не братиме.

На ґанку Вістінґ обернувся, потиснув Мартінові руку на прощання і поквапився до авта. Через залите дощем лобове скло він бачив як Мартін, уже зачиняючи за собою двері, витягнув з кишені мобільний телефон.

18

Вістінґ вставив картку-ключ і набрав чотиризначний код допуску до технічної лабораторії «КК», тобто комунікаційного контролю. Мало чия картка могла відчинити цю маленьку кімнатку на останньому поверсі поліційної будівлі. Комунікаційний контроль — один з таємних методів розслідування поліції. Лише жменька працівників знала, яка саме апаратура стоїть у лабораторії, а ще менше людей були навчені нею користуватися.

Нільс Гаммер та Адріан Стіллер обернулися до Вістінґа.

— Він отримав смс-ку, доки я був там, — сказав Вістінґ, дивлячись на монітор, який показував актуальний телефонний трафік.

— З номера, зареєстрованого на Генрі Далберґа, — Гаммер теж обернувся до монітора. — «Як почуваєшся? Ми побачимо тебе в понеділок?» — прочитав він.

— То його колега по роботі, — пояснив Вістінґ. — Я телефонував йому вчора, коли не зміг додзвонитися до Мартіна. Далберґ повідомив, що Мартін взяв лікарняний.

— А нам сказав, що був у літньому будиночку, — нагадав Стіллер.

Вістінґ кивнув. Це був, по суті, перший раз, що він упіймав Мартіна Гауґена на конкретній брехні, але воно могло нічого надзвичайного й не означати. Вістінґ і сам би збрехав начальству про своє нездужання, якби захотів відпочити.

— Потім надійшла ще одна смс-ка, — сказав він.

— З того ж номера, — кивнув Гаммер, тицяючи пальцем у монітор. — «Треба переглянути попередню угоду з „Брюнтесен“ про дренаж узбіч». Гауґен відповів, коли ти вже, мабуть, пішов: «Буду в понеділок. Тоді й розв’яжемо проблему».

— Про що ви розмовляли? — поцікавився Стіллер.

— Про погоду, — відповів Вістінґ, і за хвильку додав: — Ми домовилися поїхати наступними вихідними в його літній будиночок.

Стіллерові сподобалася ідея.

— Ми збираємося оголосити про поновлення справи в передачі «Місце злочину: Норвегія» на телеканалі TV2 у четвер, у п’ятницю ж дати відповідний матеріал у газети, — сказав він і додав: — А ідея з літнім будиночком просто чудова!

Засвітився інший монітор.

— Він зайшов в інтернет, — повідомив Гаммер.

У віконці з рухомим текстом з’явилася нова стрічка. Сусідній монітор показав прогноз погоди в Малвіку, у Сьор-Трьоннелазі.

— Малвік? — здивувався Гаммер. — Навіщо йому погода в Малвіку? Зібрався туди поїхати?

— Мартін колись там тимчасово жив, саме в час зникнення Катаріни. Працював на спорудженні тунелю і жив у робочому містечку, у вагончику.

На моніторі з’явилася стартова сторінка Google.

— Ми не можемо побачити, що саме він шукає, — озвався Гаммер. — Лише сторінки, на які заходить.

У маленькому віконці прокручувався текст. На великому моніторі з’явилася головна сторінка газети «Трьон-нер-Авіса». За якийсь час Мартін Гауґен перемкнувся на новини про зсув ґрунту на деяких ділянках шосе Е6, на південному схилі гори Ставшьоф’єлле.

— Ту дорогу він теж будував, — докинув Вістінґ.

Інші двоє поліцейських кивнули. Всі троє мовчки чекали, доки зміниться картинка на моніторі. Мартін Гауґен перейшов на сторінку газети «Адрессеавісен», у якій теж була новина про зсув. Проїзд по шосе обмежили, транспорт рухався тією ділянкою з повільною швидкістю. Невідомо, коли відкриють дорогу для нормального руху.

— Можна переглянути історію Мартінових переглядів? — поцікавився Вістінґ. — На які сторінки він заходив, скажімо, вчора?

Гаммер похитав головою.

— Для цього треба зайти в інтернет з його комп’ютера. Тут можемо лише спостерігати, на які адреси він заходить зараз. Щоб побачити інформацію на його комп’ютері, треба його «хакнути», а для цього ми не маємо відповідного обладнання.

— Гаразд, — Адріан Стіллер зняв зі спинки стільця свого плаща. — Ми можемо йти… Система функціонує, — він кивнув убік монітора. — Нічого надзвичайного не відбуватиметься, доки ми не натиснемо