Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

— Мартін Гауґен не є газетоманом, — сказав Вістінґ підсовуючи йому ближче свої папери. — Я його знаю. Він не передплачує місцевої преси, ніколи не бачив у його руках жодного таблоїда.

— Зрозуміло, — Стіллер зняв зі стосика верхній аркуш.

— Сімнадцята сторінка, — підказав Вістінґ.

Стіллер погортав далі. Стаття називалася «Ліпше покриття». У ній ішлося про новий тип асфальту, яким укладатимуть автостраду Е18 в Телемарку. Покриття гаситиме звук від коліс транспорту й менше буде стиратися.

— Другий ліворуч, — знову підказав Вістінґ.

Стіллер придивився до фотографії, на якій позували перед паровим дорожнім катком п’ятеро робітників, але, тільки прочитавши підпис під фото, зрозумів, хто перед ним.

— Мартін Гауґен! — вигукнув він.

Нільс Гаммер і Крістіне Тііс обійшли стіл, щоб і собі подивитися.

— Дивно, як на мене, що лист з вимогою викупу складений з фрагментів тексту з газети майже чотиритижневої давнини, надто зважаючи на те, що Мартін Гауґен не купував і не читав газет, але логічно було купити газету, де надрукували його фотографію. І, природно, він її не знищив, а зберіг, — завважив Стіллер.

Стіллер не розумів, як вони прогавили взаємозв’язок між Мартіном Гауґеном і саме цим випуском, але тоді, давно, вони ще не мали підстав для підозр. Гауґен був лише випадковим іменем на сімнадцятій сторінці.

Вільям Вістінґ підвівся.

— Що ж, берімося до справи, — промовив він. — Я їду до Мартіна.

17

Вістінґ забув, що залишив авто на мийці в підземному гаражі поліції, похопився аж на задньому подвір’ї, вернувся в гараж, узяв авто й поїхав на Кляйверваєн.

За свою кар’єру він бачив не одного брехуна і шахрая, людей, які замовчували правду, розповідаючи натомість усілякі вигадки, щоб обілити себе. Декому він вірив, інших бачив наскрізь, а в ще інших випадках свідомо вдавав, ніби не помічає обману.

Великий досвід полегшував йому розпізнавання брехні. Часто він виходив з кімнати для допитів, цілковито певний, що затриманий нещирий, і ця впевненість ґрунтувалася переважно на внутрішньому чутті та інтуїції. З часом Вістінґ збагнув, що зі свідчень треба вихоплювати щонайменші настроєві відхилення. Наприклад, у випадку з Мартіном Гауґеном, він завважував, що той на його репліку всміхається зі спізненням на одну чи дві секунди, ніби зважує свою реакцію. Іноді пауза затягувалася, а губи міцно стискалися. Люди, які кажуть правду, синхронні зі своїми думками. Мова тіла, вираз обличчя чи тембр голосу узгоджуються зі словами. У Мартіна Вістінґ іноді помічав своєрідну суперечність між тим, що він казав і як він це казав. Звісно, усе це недомовлене давало підстави вважати його брехуном. На одному семінарі з техніки ведення допиту, у якому Вістінґ брав участь, лекторка розповіла, що брехуни зазвичай уникають таких слів, як «але», «або», «за винятком», «тоді, як», бо їм важко даються складні мисленнєві процеси. До того ж, вони рідко вживають особові займенники — несвідомо намагаються дистанціюватися від брехливих історій, а тому уникають слова «я», «мене» чи «мені». Усе це дуже пасувало Мартінові Гауґену.

Вістінґ звернув з асфальтованої дороги, пострибав нерівним гравієм і зупинився на подвір’ї. З димаря хати здіймався густий дим, дощ прибивав його до землі, і він вогким туманом стелився до узлісся.

Вістінґ не відразу вийшов з авта. Мартін відчинив, він ще й подзвонити в двері не встиг. Чорна кішка терлася до ніг господаря.

— Ну, й погода! — сказав Мартін замість привітання і жестом запросив гостя до хати.

Вістінґ повісив у коридорі верхній одяг і рушив за Мартіном на кухню. Мартін, видно, саме вечеряв. На тарілці — картопля і шматок м’яса. Він прибрав тарілку й поставив на стіл кавника.

— Вибач, що ти вчора не застав мене, — виправдовувався господар, виставляючи філіжанки. — Стільки часу минуло, дні стають схожі одні на одних.

Вістінґ сів біля вікна, згадав, як торік забув про мамин день народження. Раніше він завжди брав з собою на її могилу батька, але цього разу мамин день цілковито вилетів йому з голови. Все легко забувається, однак учорашнє зникнення Мартіна Гауґена пояснювалося не лише його забудькуватістю.

Вістінґ вдавав, ніби нічого особливого не сталося.

— Розмило тобі дорогу, — мовив він, визираючи у вікно, і додав: — Дощ, я маю на увазі…

— Так, треба, мабуть, покласти тут асфальт, — погодився з ним Мартін, досягаючи з кухонної шафки куплений бісквітний рулет.

— Чом би й ні, ти ж у цьому фахівець, — усміхнувся Вістінґ.

Подумував, чи не почати розпитувати Мартіна про різні типи асфальту, щоб підвести розмову до статті за 1987 рік, але навряд чи це дало б якийсь результат.

— Бачу, ти поставив собі нову табличку, — сказав він натомість.

— Табличку? — перепитав Мартін, виймаючи рулет з целофанової плівки.

— «В’їзд заборонено» — Вістінґ кивнув убік головної дороги.

Мартін знову підійшов до шафки, взяв дві тарілки.

— Нажив на роботі.

— Що, докучали сторонні й чужі автомобілі?

Мартін похитав головою, нарізаючи рулет скибками.

— Та не надто… Заблукали тут якось литовці чи хто, розверталися на подвір’ї.

Вістінґ згадав про дві маленькі відеокамери на вікнах, завагався, запитати про них чи ні. Якщо Мартін переглядав записи, то знає точно, що Вістінґ їх помітив.

Мартін його випередив.

— Я поставив кілька камер.

— Бачив їх, — відразу признався Вістінґ. — Я обійшов будинок вчора, заглядав у вікна, думав, може, ти вдома.

Скориставшись згадкою про камери, Вістінґ — з думкою про його колишню дружину, яка вже прокрадалася у будинок і вкрала кілька речей Катаріни, — запитав:

— Давно бачив Інґер Лісе?

Мартін Гауґен наливав каву у філіжанки.

— Давно, ще влітку, у порту. Вона йшла зі своїм новим чоловіком. Це ніяк з нею не пов’язано.

Вістінґ змінив тему.

— Як поживає літній будиночок?

Мартін Гауґен мовби й не почув запитання, наминав рулет.

— Ти казав, ніби там дах протікає? — додав Вістінґ.

— Так, — відповів Мартін і довго мовчки жував. — Не так катастрофічно, як я собі гадав, але хотів подивитися, що там робиться.

— Десь знову туди збираєшся?

— Та треба б, — кивнув Мартін.

— Я міг би поїхати з тобою, — запропонував Вістінґ. — Могли б закинути невід, як останнього разу.

Мартін взяв ще один шматочок рулету. Вихідні в літній хатинці в Бамбле могли б їх зблизити і дати Вістінґові шанс на довірливу бесіду.

— Мені б дуже пішло на користь утекти від цього всього, — поквапливо додав Вістінґ, щоб Мартін, бува, не встиг йому відмовити. — На роботі суцільний стрес.

Мартін згідно кивнув, не перестаючи жувати. Вістінґ поклав собі на тарілку шматок рулету.

— Може, на наступних вихідних? — запитав він.

Теленькнув мобільний. Мартін підвівся, підійшов до робочого кухонного столу, де лежав