Читати книгу - "Що не день, то субота"

А мене назвали Тім...

Тоді руку підніс справжній учитель і, як тільки Суботик надав йому слово, продекламував:

Хто б не був ти — Том чи Тім, — Річ же, дітоньки, не в тім. Так не віршують великі поети. Все це безглузді слова і куплети. Нащо даремно морочиться з ними? Вірш — то не ймення і навіть не рима.

— Дуже добре! — вигукнув Суботик. — Я й сам краще б не придумав. Але як нам віршувати далі, щоб виходило, як у поетів?

— Складімо віршем яку-небудь історію! — запропонував учитель. — І щоб вона була цікава й змістовна. А то що спільного між калиною на городі і нашою Крістіною чи Тімом? Ну от, наприклад, я беру... гм... я беру...

Суботик умить зримував:

— Якусь Мару!

І зразу почав декламувати:

Десь, колись, сто років тому Мара стала перед домом, Чапля тихо підлетіла...

— І що ж вона зробила? — запитала дівчинка в круглих окулярах з третьої парти.

— А це вже ти сама придумай! — сказав Суботик.

— Ага, ось воно що! — зрозуміла дівчинка. — Гаразд:

Чапля тихо підлетіла, Марі голову розбила.

— Яка жорстокість! — вигукнула її сусідка по парті. — Виходить, що історії кінець.

— Ні, так не годиться! — сказав Суботик. — Ти можеш перевіршувати цей рядок?

— Звичайно! — сказала дівчинка в круглих окулярах. — Слухайте:

Чапля тихо підлетіла, Мару в кухню закотила.

— Дуже добре! — похвалив дівчинку Суботик. — Тепер Мара в кухні. Ну, а що далі?

А в тій кухні була риба...—

мовила дівчинка, а інші діти гуртом продекламували наступний рядок:

І Мара до риби диба.

Ще одна дівчинка запропонувала:

Але тут з’явився тхір...

А її сусід по парті продовжив:

І веде Мару надвір.

— Тут щось не те, — втрутився Суботик. — Насилу-насилу ми втягнули Мару в кухню, а тхір чи то знічев’я, чи з доброго дива виводить її знову надвір! Хто може заримувати це місце інакше?

Височенький хлопчик з останньої парти підніс руку.

— Я знаю, як можна інакше. І дуже цікаво виходить. Ось послухайте:

Але тут виходить тхір, Загорта Мару в папір, А тхорячий мудрий дід