Читати книгу - "Нічний репортер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— То було давніше, тоді, коли я ще цікавилася його коханками. Зараз не знаю... А між іншим, — вона раптом поміняла тему, — я давно хотіла з вами познайомитися. — Вона розлила віскі, і ми цокнулися. — Я не приховую, що тішуся з того, що сталося з моїм чоловіком. Та ви, мабуть, уже й так усе вишпортали. Правда? — Я кивнув. — І розмовляли з Емілією?
— Розмовляв... Бідна дівчина.
— Не така вже й бідна. Я їй добре заплатила.
— Ви?
— Аякже! — Вона з насолодою смакувала цукерками, граційно перебираючи вустами. — Я підіслала її до Янека, бо ніяк не могла його спекатися. Він і до неї мав коханку. Але Аґнєшку я не могла контролювати. Тому вибрала цю. Завше краще мати когось під оком. Дівочка виконала своє завдання, і я їй вдячна.
— То це вона викликала Томашевича сьогодні вранці на віллу?
— Оцього я не знаю. У нас такої умови не було. Все, що вона повинна була зробити, — це волочитися з ним і повідомляти, де вони будуть, аби детектив мав, що фоткати. І з цим я збиралася виграти суд.
— Але не виграли. І що далі?
— Далі я мала інші плани.
— Інсценізацію самогубства?
— Боже борони. Я б не брала такий гріх на душу. Я наївно покладалася на справедливий суд, а Янек, не маючи таких ілюзій, просто підкупив суддю. То і я вирішила піти цим шляхом. Подати до суду, але вже у Варшаві, і теж підкупити. І навіть вже домовилася. Коли... Але все склалося, як склалося. Однак цей хлопець... Хто ж його і чому застрелив?
— Ті, що вбили вашого чоловіка. Він їх бачив. Вони це помітили і кинулися його переслідувати.
— Бідолаха. А ви переконані, що то була інсценізація самогубства, а не справжнє самогубство? Поліція має іншу думку.
— Поки що. Ви часом не знайомі з білоголовим червонопиким бурмилом і його напарником — худим доволі гидотним типом?
— Ні. Хто вони?
— Їх бачили, як вони стежили за Томашевичем сьогодні зранку. З ними в авті була ще якась жінка.
— Чого то ви так пильно подивилися на мене? — насупилася вона. — Мене там не було.
— То могла бути особа, яка заманила Тимошевича на віллу.
— Гадаєте, Емілія?
— Не знаю. Вона сказала, що востаннє на віллі була ще минулого тижня.
— Отже, Емілія вже знає новину і знає, що залишилася без опіки.
— Вам її шкода?
— З якого дива? — пхикнула вона. — Ми в розрахунку. Але... з вдячності, можливо, я їй підшукаю іншого опікуна. Вона ж вродлива? Правда?
— Вродлива. І по-своєму нещасна. Мені якраз її шкода.
— Охо-хо! Невже ви на неї запали? — вона втішено розсміялася. — То візьміть під своє крило. Панна вільна, як пташка.
— Як казав мій кумпель, не про пса ковбаса.
— А то чого ж? Такий пристійний фацет, як ви...
— Пристійність тут ні до чого. Не з моїми прибутками утримувати таку кралю.
— Ось у чім справа! Ну, так... коли дівочка звикла до розкоші, їй нелегко знову опинитися в... — вона задумалася, підбираючи слова.
— Ви хотіли сказати «в злиднях»? — підказав я.
— О, ні-ні, не думаю, що ваші справи аж такі погані. Але підозрюю, що живете скромно. У мене є знайомі серед богеми. Отже, я суджу по них.
— Коли ви сьогодні приїхали на віллу? — перебив я її роздуми про мій майновий стан.
— Ополудні. Тут вже були поліцейські. Власне, вони мене й викликали.
— Ви їм сказали, що не вірите в самогубство?
— Чи я виглядаю на таку дурепу? І з чого вам прийшло, що я не вірю? Ловите мене на слові? Господи! Та мені камінь з плечей щойно звалився, а ви хочете звалити на мене ще один? Я з вами так вільно собі розмовляю, бо мені хочеться виговоритися. Але я вам забороняю будь-що з нашої розмови публікувати, бо від усього відмовлюся і подам до суду. Ви зрозуміли?
Голос її вже перестав бути шовковим.
— Ні, я не збираюся про це писати, заки нічого до кінця невідомо.
— От і добре. Бо, по-перше, я не стверджую, що він не міг застрелитися, а по-друге — що його застрелили. Правда, убивство Фелєка... Це вже занадто. Хоча то міг бути і збіг обставин.
— Після того, як ви отримали підтвердження чоловікової невірності, ви вже Емілії не платили?
— Ні. Вона повинна була його покинути. Але залишилася. Ну, то вже її справа. Більше вона мене не цікавила.
— Її викликали до суду?
— Звісно.
— І вона все підтвердила?
— Підтвердила, що «товаришувала з паном Томашевичем». Але заперечила інтимний зв’язок. Та світлини говорили самі за себе. Вдалося їх зазнимкувати через вікно, де вони були в самій білизні або й голі. Присутні навіть розсміялися з тих її слів.
— У вас не виникала думка, що можуть з’явитися підозри, ніби ви замішані в смерті Томашевича?
Її довгі вії спочатку опустилися, потім повільно піднялися, вона пронзила мене здивованим поглядом.
— Ні, не виникала. Совість моя чиста. Я мала всі шанси перемогти законно... тобто не зовсім законно, але через суд.
Я розповів їй, як мене хитро підвели до того, щоб я зацікавився Томашевичем і написав статтю. Вона уважно слухала й не перебивала, її обличчя то похмурніло, то світлішало, а халат на ногах розхилявся так само, як і в Емілії, оголюючи не менш прекрасні ноги в шовкових панчохах, може, навіть однакової фірми. Я не проти був би вмоститися біля неї і продовжити розмову з рукою на її повних стегнах. Коли я закінчив, вона підвелася, підійшла до бюрка, вийняла папку і поклала переді мною.
— Це все дуже цікаво, що ви оповіли. Але тут моє алібі.
— Що це?
— Листи з погрозами на адресу мого чоловіка. Його залякували, щоб не брав участі у виборах на посаду президента Львова. Погрожували вбити. Якщо все ж таки вирішать відкрити справу про вбивство, то я не маю нічого проти.
Я розгорнув папку. То не були ані писані, ані друковані анонімки — букви були вирізані з газет. Одна з анонімок була дивна: Томашевича попереджали, щоб був напоготові виконати певне завдання, інакше його дружина отримає пікантні світлини.
— Про які світлини мова? Про ті, які були зроблені на ваше замовлення?
— Не знаю.
— А він бачив їх?
— Так. Одного разу я йому кинула кілька в писок.
— Тоді ця погроза просто смішна. Він знав, що ви знаєте про коханку.
— Звісно знав. Але той, хто погрожував, міг і не знати.
Вона мала рацію.
— Коли ви знайшли ці анонімки?
— Кілька днів тому. Я маю свій ключ. Приїхала, коли його не було. Завше в таких випадках я пильнувала, щоб не сполохати закохану парочку. Лише одного разу я зайшла, коли коханка, мабуть, десь ховалася. Я це відчула за запахом парфумів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний репортер», після закриття браузера.