Читати книгу - "Нічний репортер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Це треба передати поліції.
— Як вважаєте. Мені однаково, — промовила вона недбалим тоном.
— Ви когось підозрюєте?
— Ні. Останнім часом я не мала стосунків з його колом знайомих.
— А ви знали, що ваш чоловік теж когось шантажував?
Вона здивувалася.
— Янек? Вперше чую. Кого він міг шантажувати?
— Мені один невідомий вручив папку зі світлинами з борделю, де можна побачити старшого пана в оточенні напівголих повій. Є підозра, начебто надіслав їх Томашевич.
— А що за пан? — Вона намагалася, чи мені здавалося, що намагається, вдавати байдужість.
— Його обличчя зішкрябане.
Вона випила і примружила очі.
— Мабуть, я щось пропустила в стосунках з ним. Зрештою, ми останнім часом і не жили разом. Якщо це пов’язане з його кандидуванням у президенти міста, то не бачу сенсу в такому шантажі. Він далеко обігнав усіх інших кандидатів.
— А так по правді, ви ніколи не бажали йому смерті?
Вона усміхнулася з загадковою міною.
— Бажати і замовити — різні речі. Мені фактично йшлося лише про те, аби відібрати віллу і порвати усі стосунки. Майбутній суд у Варшаві давав на це надію. А він, вигравши вибори, був би, мабуть, поступливішим. На посаді президента йому відкривалися неабиякі перспективи та ще й з його спритністю і гострим нюхом... — Вона кивнула мені, щоб я наповнив чарки. — Ні, знаєте, інколи мені виривалося «щоб ти здох», але насправді я б не хотіла бути замішана в чомусь такому. Ви ж мені вірите?
Вона пустила бісики і закусила звабливо нижню губку.
— Вам важко не повірити, — признався я. — Але це не вилучає вас зі списку підозрюваних.
— Слідство замкнене. Хіба ні? — усміхнулась вона з іронією.
— Так, маєте рацію. Але це щодо вбивства Томашевича. А от вбивство хлопця не вдасться зам’яти... І ще одна річ... Не підкажете, що могло зацікавити контррозвідку? Томашевич займався ще якимись темними справами?
— Він часто їздив до Німеччини, зустрічався з німецьким послом. Мав якісь із ними ґешефти. Але деталі мені невідомі. Я теж подивляла, що тут робить начальник штабу?
— Скажіть, що вас спонукало взяти собі садівника Зарембів на водія?
Вона смикнула плечима:
— А що тут дивного? Мені треба було когось такого, щоб мене оборонив.
— Як тоді, коли він ледь шию вашому чоловікові не скрутив?
— Ага! Так я і думала! — мовби зраділа Ірена. — Отже, Емілія десь тут таки ховалася.
— Отже, ви чоловікові не повірили, що він бачив вашого водія, коли той тікав з місця злочину?
— Був вечір, моросив дощ. Він побачив з машини якусь постать під лісом. Роздивитися обличчя не міг. Тому ніхто й не взяв до уваги його свідчень. Генрик теж відмахнувся... — Вона зробила паузу, пригублюючи чарку. Потім поглянула на мене не надто дружелюбно і запитала: — А скажіть, з якою метою ви мене так докладно випитуєте? Ми ж домовилися, що ви про розмову зі мною писати не будете!
— Ні, я вас вплутувати не буду. Я лише допомагаю слідству. Поки що приватно. Буду вдячний, якщо зможете мене ще раз прийняти.
Вона раптом змінила насторожений вираз обличчя на приязний:
— О, такого ґречного гостя, який приходить з моїми улюбленими цукерками, залюбки.
Вона провела мене до дверей, я знову поцілував їй руку. Рука була зимна.
— Зате у вас, мабуть, серце гаряче? — промовив я на прощання і, не чекаючи відповіді, вийшов.
День третій. Субота. 24 вересня 1938 року
1
Я передав Обухові папку з анонімками і переказав розмову з Іреною. — А що там з обстеженням того місця, де знайдено хлопця? — поцікавився.
— Ось, читай, — він простягнув мені звіт.
«Чотири відбитки протекторів, які добре збереглися на вологій землі, дали змогу зробити чіткі гіпсові відливки. В кущах було знайдено розбитий ровер, на рамі виявлено лак з крила авта. Авто «паккард» не старше п’яти-шести років. Темно-синього кольору. Стан шин свідчить про те, що авто наїздило до п’ятнадцяти тисяч кілометрів. На лівому крилі пошкоджено лак, і мусить бути вм’ятина. Зібрано також осколки скла з розбитої фари.
Убитий їхав на ровері. Зі слідів авта видно, що його підстерігали і збили навмисне, а потім всадили кулю в живіт і заволокли в кущі. Там він якийсь час лежав, знепритомнівши. Коли очуняв, виповз на дорогу».
— Хлопець, якого було вбито, біля одинадцятої привозив Томашевичу кущі, які той замовив, аби висадити, — пояснив Обух. — А що це означає? А те, що він міг бачити тих, хто приїхав до Томашевича і вбив його. З тієї хвилини він був приречений.
— Що він робив стільки часу від одинадцятої, доки смеркло?
— Ховався від убивць. Побачивши, що Томашевича вбито, він скочив на ровера і помчав простовіч. Ті за ним. Але він завернув до лісу і відірвався від них лісовими стежками. Вони, очевидно, викликали ще когось і пантрували шляхи з лісу. Врешті, коли він втратив бачність і виїхав з лісу, вони його збили. Але перед тим сталося ще щось. Хлопець дістався з південного боку лісу до санаторію, де стоїть будка зі сторожем, і попросив зателефонувати. Сторож дозволив, але нічого з тої розмови не второпав і не зрозумів, кому він телефонував. Зрештою, він глухуватий. Фелєк ще поліцію набирав, але побачив, що наближаються переслідувачі, знову скочив на ровера і зник у лісі. Сторож переказав їм те саме, що й мені...
— Цікаво, кому він телефонував першому?
— Так... Уся ця історія не дуже клеїться... Ті, що шантажували Тимошевича, очевидно, є й тими, хто його вбив. На шантаж він не зреагував, кандидатури своєї не зняв, тоді вони вдалися до хитрішого плану, залучивши тебе. Але є в мене тиха підозра, що не вибори тут грали головну ролю. Щось іще... Те, що вони в його кабінеті шукали. Цікаво, що б то могло бути?
— Мабуть, розгадку знає шеф контррозвідки, — сказав я.
— Маєш рацію. Але він нам про це не скаже. Секретарка Томашевича повідомила, що вранці він не отримував дзвінків. Тобто в бюрі. На комутаторі ствердили, що було два дзвінки до нього в помешкання о сьомій десять і сьомій тридцять ранку. Жіночі голоси. Різні. Один з будки, а другий з кнайпи на розі Клепарівської і Янівської[32].
— Тої легендарної, оспіваної батярами? Вона так рано вже відкрилася?
— Ні, вона просто не зачинялася. Телефонувала молода жінка з довгим темним волоссям.
— Чудово, в Емілії та Ірени таке ж волосся. Якщо телефонували не вони, то маємо ще одну кралю.
— Обличчя бармен не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний репортер», після закриття браузера.