Читати книгу - "Нічний репортер"

Юрій Винничук

Нічний репортер

Передмова

Цю повість я почав писати у 1979-му, а у 1980-му завершив з тим, що вона матиме продовження. Великих надій на публікацію я не мав. Писати кримінал про совєтський час так, як того вимагала тогочасна ситуація, я не міг, мені це було страшенно нудно та, зрештою, я й не читав нічого про бравих мі­ліцейських слідчих. Виховувався я на зарубіжних детективах і прочитав їх безліч, переважно польською і чеською.

На ту пору вже лежала без руху перша частина «Дів ночі», яку опублікувати я не міг. Відтак до неї додалися гори списаного паперу нової повісті, передруковувати весь текст було ліньки. Я видрукував лише один розділ і послав у журнал «Дніпро» та заніс у львівський «Жовтень». Редактор «Дніпра» Володимир Дрозд повідомив, що повість про Львів його не цікавить. Роман Іваничук, який завідував відділом прози в «Жовтні», сказав, що їм теж не підійде.

Гори паперу залишилися спочивати до кращих часів. А потім я про них забув. Хоча вже з 1990-х можна було те все публікувати. Та я мав певні сумніви щодо того, чи вартує воно друку. А недавно я заліз у ті папери, став читати і побачив, що вийшла цілком пристойна повість. Я її набрав на ком­п’ютері, допрацював, збагативши реаліями, про які не мав поняття в тамту совєтську епоху, і ось вона перед вами.

Мій герой — журналіст, який потрапляє в різні часом небезпечні пригоди. Він випиває і курить. А курить тому, що в той час закурив і я. Моє захоплення цигарками потривало лише чотири роки, а спокусила мене на них дівчина, з якою я мав роман. Завершився роман, і завершилося куріння.

Але розлучитися зі своїм героєм я так просто не міг, бо надто збігалися з ним усі наші звички. Як я міг не випити, якщо герой повісті бухар? Ми ж з ним одне ціле. І коли він падає в обійми розкішної кралі, то я падаю разом з ним. Ціле щастя, що коли його б’ють по голові, я не мушу пити піґулки від болю.

Тепер я з непозбувною бентегою дивлюся на ще одну купу паперу, де причаїлося продовження цієї повісті, і думаю, чи братися за її передрук і допрацювання...

День перший. Четвер. 22 вересня 1938 року

1

Сльотавий, хоч і теплий, вересневий день, у вікні пливе ліс, потім — розлогі пасовиська, біля потоків біліють гуси, в очеретах рачкують хлопчаки, намацуючи риб, — пейзаж простий до нудоти, але й так нема що робити, бо газету, яку прихопив зі собою в потяг, я вже проглянув. Доводиться диви­тися у вікно, а щойно відведу погляд, очі мої виловлюють навпроти старушенцію в усьому чорному, ще й у чорній ху­стині, може, вона на похорон чи з похорону, її вуста міцно стулені, погляд відсутній, вона вся заглиблена в себе. Поруч з нею мандрівний купчик з валізою, набитою всіляким крамом, точніше непотребом, з яким він ходить від дверей до дверей і меле весь час один і той самий текст, бо ні на що інше не здатен, а потім, повернувшись додому, виправдовується перед дружиною за те, що знову пролетів, більше витратив на дорогу, аніж заробив. Біля мене вмостилася груба молодиця з широкими клубами і великим бюстом, вона куняє і важко посапує, наче ковальський міх, її сапання мене розморює, і хочеться теж заплющитися й не думати ні про що. Час від часу вона спохоплюється, полохко роззирається, навіщось поправляє довгу спідницю і знову ховається у свою мушлю. Купчик питає дозволу взяти газету, прошу дуже, кажу я і подаю йому, він втелющується в першу сторінку і скрушно хитає головою — новини не віщують нічого доброго, це справ­ді так.

— «22 вересня 1938 року. Італійці продовжують воювати в Ефіопії, — читає він навіщось упівголоса. — Ефіопські пар­тизанські загони сковують значні сили італійської армії. Імператор Хайле Селасіє, який змушений був покинути бать­ківщину, виступив з промовою у Женеві». Це добре, це добре, — хитає він головою, — що вони сковують італійську армію. Гітлер не може нею скористатися на повну силу. «На Яблоновських, в дільниці Львова, густо заселеній німцями, з’ява на вулиці молодика, вбраного в короткі штани і білі панчохи до колін, викликала сенсацію». Ага, — піднімає він пальця вгору, — і до нас уже прийшла гітлерівська мода. Ско­ро цих молодиків стане значно більше, мода заразлива... Е-е... «В Народному домі відбулося українське віче на підтримку автономії Закарпатської України». Чи ти ба, — обурюється він, — автономії їм заманулося. Чого доброго і тут забагнуть автономії. Ви чули? Того Бандеру знову намагалися визволити. Але поліція не спить, нє. «Змову викрито!» Але є й добрі новини: «В Академії Гандлю Закордонного побито шість жидів, в Університеті — двох». Давно пора показати їм їхнє місце. Ви чули, що є державний план переселення всіх жидів до Уганди? Чудова ідея!

Не відчувши від жодного з присутніх ні відповіді, ні схвалення його глибокодумних роздумів, він рішучим рухом скла­дає газету і кладе на столик. Настає нарешті тиша.

Уганда! Так, так, модна останнім часом тема. Всі деталі майбутнього переселення обговорюються дуже поважно, на­ша газета теж про це писала, а я навіть брав інтерв’ю в цадика, який обурювався цими чутками і заперечував, що євреї тільки й чекають, щоб виїхати до Уганди.

Моя мандрівка до Станиславова така ж несподівана, як і таємнича, ще вчора я поняття не мав про те, що почув сьогодні вранці. А все почалося з дзвінка і чийогось скрадливого шепоту, який поцікавився, чи не хотів би я довідатися про те, яким чином виросла кар’єра Томашевича, як він збагатився, а тепер став найвірогіднішим претендентом на посаду пре­зидента міста. Ну, якщо чесно, мені начхати на усіх цих томашевичів, які, як квіточки з лайна, раптом розцвіли буйним цвітом, бо запах лайна з них і так не вивітрився, але після то­го, як редактор узяв мене за груди і струснув, а в голові моїй задзенькотіли усі ті пляшки, які я випорожнив за останній місяць, коли перебував у невагомому стані, я змушений був отямитися. Інакше б мене знову викинули з газети. Я конче мусив нарешті щось розкопати й написати таке, що викликало б свіжий інтерес до газети. Недарма ж мене прозвали «нічним репортером», бо власне я найбільше й тинявся по різних зачучверілих кнайпах і мордовнях[1], по підпільних казинах, спелюнках