Читати книгу - "Нічний репортер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— То була панна, яка не любить запаху тютюну.
— Авжеж, панна, яку він чекав. Емілія каже, що виманити його на віллу могла й дружина. Наприклад, погодившись на мирову угоду.
— Все може бути. Але на місці його могла чекати якась інша жінка. Не конче та, що його виманила. І якщо це була та, яка була в авті з убивцями, то це означає, що вона з ними в змові... І знаєш, що я си думаю? Ті, що тебе переслідували і ті, що захищали, то одна гебра[31]. Напад на тебе було теж інсценізовано. Та й Мартинюка страхали лише для того, аби підігріти твій інтерес і щоб ти, як хорт, відразу взяв слід. Бо вся та історія зі злиттям товариств хоч і скандальна, але не смертельна.
— Але Мартинюка побили були бозна-коли і викрали документи про злиття товариств.
— Це було на злеті кар’єри Томашевича. Йому тоді розходилося про репутацію. Скажу тобі ще одну цікавинку: твій пан Дутчак помер за два роки до того, як ти з ним бачився.
Я отетерів.
— Як то?
— Він у тій хаті й не жив ніколи. То була хата, яку найняли тільки на один день. Хтось видав себе за Дутчака і вручив тобі документи.
— Ти їздив туди?
— Ні, зателефонував до приятеля в тамтешній комендатурі. Дутчаки мешкали за іншою адресою, але обоє вже покійні.
— Якщо підозрювати дружину Томашевича, то я собі не уявляю, як вона могла організувати таку велику команду. Тут хтось мусив потужніший втрутитися. А ще й вбивство цього хлопця. Може, бодай тепер тобі дадуть цю справу?
— Ні. Не про пса ковбаса. Справу Томашевича закрили. На амінь. Самогубство, і фертик. Тому вся надія на тебе. Мусиш мені помогти. А щодо когось потужнішого... То ми випустили з уваги батька Ірени. Це дуже потужна й заможна персона. Як треба, то цілу армію збере... — Він потиснув мені руку. — Ну, я поїхав. А ти будь обережний. Револьвера маєш?
— Звісно...
6
Я проїхав метрів п’ятдесят, вийшов з авта і далі пішов пішки. З опису, який мені подав Обух, я упізнав віллу. Вона й справді була схована поміж сосон — двоповерхова будівля з червоної цегли, закутана диким виноградом. Вікна внизу заґратовані. До ґанку вела доріжка, висипана дрібним гравієм, обабіч неї розкинулися клумби з останніми осінніми квітами. Срібляста мряка сочилася межи гілками, було тихо і порожньо, з лісу долинав каркіт ворон. В одному вікні внизу світилося, а на подвір’ї стояв сірий «вартбурґ». Авта, вочевидь, в’їжджали на подвір’я окремою брамою.
Я піднявся на ґанок з запакованим пуделком цукерок під пахвою і натиснув дзвінок. З будинку пролунав гучний гавкіт здорового собаки. Потім хтось відтулив очко і обстежив мене. Чоловічий голос запитав:
— Хто?
— Я приватний детектив. Хочу з пані Томашевич перебалакати.
— Вона не має про що з вами балакати.
— Краще зі мною, як з поліцією.
— Не смішіть. Поліція справу закрила. Хто ви насправді?
— Одну справу закрили, а другу відкриють.
— А то ж яку?
— В ста метрах звідси знайдено мертвого Фелєка. Його застрелили.
Настала пауза. Хтось, мабуть, лакей, пішов в глиб будинку, а за хвилю вернувся. Заскреготав ключ в замку, двері відчинив бугай, про якого оповідали Емілія, а потім готелярка. Він зміряв мене таким поглядом, ніби вибирав м’ясо для відбивної. За його спиною гарчав поважний вівчур.
— Тихо, Валюсь! Місце!
Пес слухняно почалапав уздовж коридору і зник за закрутом.
Я увійшов до вітальні, яскраво освітленої жирандолями, і побачив жінку моєї мрії, оздоблену золотими брязкальцями, як різдвяна ялинка. Мала витончену талію, високо підняті перса, а під халатом вгадувалися повні стегна і випнута сідничка. Довге темно-каштанове волосся було зібране в хвіст і спадало на груди. Вона мовчки простягнула білу ручку, нанизану перснями, кивнула на канапу і промовила шовковим голосом:
— Прошу.
Сама вмостилася на фотелі, підігнувши ноги під себе. За моєю спиною сопів бугай.
— Це мій водій, — пояснила. — І охоронець. Можеш іти, — сказала йому.
Я сів, пуделко поклав на столик. За хвилю почув, як водій спускається в підвал. Мабуть, там у нього робочий кабінет. Не думаю, що він виконував ще якісь функції, окрім водія і охоронця, бо дуже вже був потворний.
— О, як мило з вашого боку! — промовила господиня. — Ви вже все про мене знаєте, пане нічний репортер, якщо принесли мої улюблені цукерки? Ну, розповідайте, що вас до мене привело.
Я здивувався.
— Ви мене впізнали?
— Аякже. Я ж бачила вас в магістраті. Мене зацікавило, хто ж то такі гострі статі пише. І мені вас показали. А тепер ви підшиваєтеся під приватного детектива? Думали, що я буду розпачати, що ви мого чоловіка довели до самогубства?
Вона розсміялася, розпакувала пуделко, розгорнула цукерку й поклала до рота. Її вуста чуттєво заворушилися.
— Ні, я знаю, що не будете розпачати, пані Ірено, — відповів я, відводячи погляд від її вуст. — Але ж ви не така наївна, аби думати, що моя стаття могла його до цього довести.
— Звісно ні. Він був твердий, як граніт, — вона знову розсміялася. — Точніше, часом — як граніт, а часом — як шмата. — Вона підійшла до креденса, вийняла пляшку віскі і два шкалика. — Ви ж не відмовитеся зі мною випити? Ні? От і добре. Між іншим, можете запалити. Я люблю запах тютюну.
Я здивовано глипнув на неї. Навіщо вона мені це сказала? Але вийняв папіроси, запалив і промовив:
— Отже, ви ніколи не змушували чоловіка чистити зуби перед поцілунками?
— Я? Що за дивацтво! Я ніколи не була вибредною.
— А Емілія?
— Ой, звідки мені знати, як цілується Емілія?
— Ваш чоловік почистив ще раз зуби, чекаючи на візит невідомої нам панни. В той день, коли його було вбито. Чи у Томашевича була ще одна коханка?
Вона таємничо усміхнулася, відвела погляд кудись набік і промовила:
— Була. Та... колишня. Але він з нею час від часу теж здибався.
— І що то за панєнка?
— Ой, ще мені панєнка! Вона панєнка хіба на лікті. Аґнєшка. Кельнеркою працювала.
Аґнєшка? Була в мене знайома з таким іменем. І теж кельнеркою працювала. Та чимало тих Аґнєшок?
— Вже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний репортер», після закриття браузера.