Читати книгу - "Поліна, я на колінах!, Олександра Малінкова"

Поліна.

На відкритій терасі прохолодно. Така погода інколи  характерна для початку травня. 

Данієль зняв свій піджак і накинув мені на плечі. Галантний жест чи так? 

- Дякую! - тихо промовила й, поринула в теплі відчуття, які подарувала його річ.

- Ще шампанського? - поцікавився він і відкоркував пляшку з напоєм, яка стояла на столику неподалік.

Нічне місто заворожує мерехтливими вогниками та яскравою ілюмінацією. Взагалі вся ця атмосфера здається зараз напрочуд казковою. Навіть не здивувало, чому стіл виявився серверованим та звідки на ньому з’явилася пляшка шампанського з саме двома келихами.

- То Ви донька одного з наших партненів чи клієнтів? 

- Не зовсім! - продовжила тримати інтригу я. 

Чи хочу, щоб він зараз дізнався хто я насправді і розвіяти тим самим “гостроту” і романтичність цього моменту? Точно ні!

- Чиясь дружина? - вилиці на його обличчі помітно напружилися, вмить став серйозним, а брови зійшлися на переніссі.

- Я не заміжня! - посміхнулася, не в силах стриматися. 

- Це добре! - Данієль розслабився і відпив ігристе з келиха. 

- А Ви? - сам напросився на зустрічне питання.

- Ні! - він непомітно почав зменшувати між нами відстань. 

- Не знайшлася достойна? - задала провокуюче питання. 

Шампанське зіграло свою роль, я зовсім розслабилася, та й настрій помітно піднявся. Зараз відчуваю неймовірну легкість. Наче, дійсно, це перша зустріч з привабливим чоловіком. А я не закохане колись по вуха дівчисько, а доросла і красива жінка, яка знає; чого хоче, чого варта,  і щоб привернути її увагу треба прикласти не аби яких зусиль.  

- Не зустрів раніше Вас! - ще крок у мій бік.

- І що тепер як зустріли? - цей погляд прямісінько в очі, від нього, присягаюся, починає тремтіти все тіло.

- Вкраду тебе! - він нахиляється все нижче й нижче до мого обличчя.

- Ми вже на “ти”? - шепочу, забуваючи як дихати, зосереджуюся повністю на його губах, які ось-ось накриють мої. 

- А ти проти, Ліно? 

Торкається мене легенько, кінчиками пальців від зап'ястя і далі по руці, забирає келих і ставить його поряд на скляне поруччя, яке захищає нас  від падіння з висоти. 

Його рука лягає на мою талію, потім ковзає догори, торкаючись оголеної шкіри по хребту. Ці дотики такі інтимні, хвилюючі, звабливі, але в цю хвилину хочеться більшого…

Це моя власна перемога. Ось я! Бридка Полі! В його обіймах! Його очі блищать від бажання! І я вже не підглядаю, тремтячи від остраху, що мене ось-ось застануть зненацька. Я і є об'єкт цього бажання!

- То що? Тікаєш зі мною? - шепоче на вухо обпалюючи вушко. 

А я і хочу і боюся своїх власних бажань. Того, як далеко зможу зайти. Можливо, це зруйнує всі мої плани! Та всі доводи тонуть десь глибоко всередині, мозок відключається, а спрагле тіло “вимагає” продовження!

- Ходімо! - ствердно киваю і на його обличчі загоряється задоволена посмішка. 

Він бере мене за руку й знову ми удвох пробираємося крізь натовп гостей. 

- Данієле! - Клара перегороджує наш шлях. - Куди це ти? Сергій Іванович ще не приїхав.

- В мене інші плани на цей вечір! - кидає їй і ми йдемо геть.

Його телефон розривається від вхідних дзвінків. Швидко вимикає його й повертає назад до своєї кишені. Тисне рукою кнопку ліфту.

Я ж йду з заходу попри обіцянку, яку дала батьку. Підводжу його! Обираю інший варіант, як і з ким провести цей вечір…

- Треба якнайшвидше звідси забратися! - в голосі чутно хвилювання.

- Для чого? - цікавлюся й, заходжу з ним в кабіну ліфту, лещата якого щойно відчинилися. 

- Щоб зробити ось це! - притискає мене до найближчої стінки й палко цілує, запускаючи пальці у моє волосся, тримає міцно голову. 

Не встигаю я оговтатися, як ми вже виходимо з бізнес-центру і одразу сідаємо в автівку.

Ще й досі під враженням. Дивні відчуття. Дивна плутанина відбувається зі мною. Торкаюся подушечками пальців губ і відвертаюся до вікна, за яким мелькає нічне місто.

Хочеться запитати куди ми! Та я чомусь вже знаю відповідь. Хвиля збудження починає спадати, знову зростає напруження всередині. Від хвилювання стискаю руки, що аж кісточки стають блідими.

Занадто швидко! Чи хочу “продовження”? Чи готова опинитися на місці Соні? Відчути ті емоції, які яскравою картинкою так схвилювали все єство шість далеких років тому.

- Ти тремтиш! - швидко поглянув на мене і знову зосередився на дорозі, накрив мою руку своєю долонею. - Замерзла?

Так, дійсно тремчу! Але мене більше цікавить, чому мовчу? Чому не вимагаю зупинитися? Чому знову пробудилася в мені дитяча покірність?

Але, схоже, у Данієля геть інші плани на мене сьогодні…

Паркується в підземному паркінгу, відчиняє біля мене дверцята автівки й бере за руку.

Наступний пристрасний поцілунок, знову у ліфті, вже не справляє на мене такого враження. Щойно перступаємо поріг його квартири на останньому поверсі фешемебельного житлового комплексу, його дії стають все більше й більше відвертими. Ось вже одна рука на застібці, яка тримає сукню.