Читати книгу - "Поліна, я на колінах!, Олександра Малінкова"

А як же ж поцікавитися чого в цю мить хочу я? Чи його більше цікавлять його власні потреби? Впевнений, що кожна піде з ним, буде готова одразу і на все. Як же ж вибір? Натомість: натиск, нахрап. Можливо не вміє по іншому! Я маю цим задовольнитися? Хапаюся за сукню. Та він ігнорує цей “дзвіночок”. Звичайно! Я ж погодилася: пішла з вечірки, сіла в автівку, завітала до його домівки. Не час влаштовувати сцену під назвою “я не така”! 

Підіймає мої руки догори й притискає до стіни. Знову припадає до губ. А я вже знаходжуся на тій межі, що до огиди лише півкроку. Яка вже там пристрасть. Навіщо силувати себе?

Насправді реальність виявилася далекою від фантазії. 

- Данієле… - встигаю лише вимовити його ім'я, як стільниковий телефон в моїй сумочці починає гучно грати.

Відпускає, дає змогу дістати гаджет. 

Приймаю виклик.

В цей час він вже позбавляється краватки й починає розстібати гудзики на своїй сорочці. 

- Як у лікарні? - викрикую, бо новина мене шокує. - Так запам'ятала адресу. 

- Щось сталося? - здогадався він, щойно я відбилася й знову запхала телефон до сумки.

- Так! сталося! Близька людина потрапила до лікарні.

Брови Данієля сходяться на переніссі, губи стискаються в одну лінію.

- Я відвезу тебе? - запитує, та щось мені підказує, що лише для ввічливості.

- Це зайве! Викличу таксі! - повертаю його річ й, прожогом кидаюся з квартири геть. 

Переводжу подих заплющивши очі, впевнююся, що він не йде за мною. Невже зараз намагаюся дати йому останній шанс? Чи навмисно чекаю, щоб розчаруватися повністю?

Чарівний, казковий вечір лускає, як мильна бульбашка, залишаючи після себе похмілля та шалену порожнечу…

______________

Зізнавайтеся, як продовження? Здивовані? Не на такий розвиток подій чекали?