Читати книгу - "Виграй мене , Ольга Манілова"

— Я не знаю, чорт забирай! — витирає він долонею рот, а його коліно притискається до моїх стегон. — Ти уявляєш, що цей жарт смішний, — напрочуд стриманим тоном починає Кувалда, — а він...

— Ну трохи смішний же, — перебиваю його й одразу ж... заплющую очі. Потім обережно розплющую одне око, а капітан Суворість обирає цю мить для того, щоб нахилитися до мого вуха і притулитися частиною обличчя до моєї щоки.

— Того, хто поводиться по-дитячому, зазвичай провчають, — шепоче Кувалда, і так виходить, що мій ніс упирається прямо в комір майки біля вигину його шиї.

І саме тому мені важко відповідати. А не тому що я раптово проковтнула язик.

— Але я буду дуже терплячим із тобою, Настя, — шепоче він ще тихіше і здається, що сухі губи на мить торкаються мочки мого вуха.

Він знущається чи ні?

Серйозно чи понарошку?

Він починає дихати повільніше, як і я. Коліно настирливо впивається в плоть моїх ніг. Я тільки одне хочу знати: коли він уже зробить щось конкретне?!

Хоча мені трохи подобається, коли Кувалда стає… розлюченим.

— Справді? — дивом видавлюю я із себе слово.

— Можливо, — хрипло сміється він. — Хоча ні. Думаю, не вийде.

— Чому? — розгублено шепочу я.

Кувалда трохи відсторонюється, щоб дивитися в обличчя. І мені починає здаватися, що оте переслідування мене галюцинаціями триває — бо я відчуваю, як кісточки його пальців неквапливо проходяться по лівій частині мого обличчя. Немов розтягуючи дотик.

Мені, напевно, здається.

Ніщо не може бути настільки повільним і настільки приголомшливим одночасно.

— Тому що не вийде, — раптово просто відповідає він, а потім відштовхується рукою від корпусу машини і відчиняє переді мною дверцята.

Доводиться забиратися всередину, поки Кувалда спостерігає за моїми рухами. Тільки він не зачиняє двері, а продовжує стояти на тому самому місці, і я вимушена повернути голову й поглянути на нього.

І тільки цей один скромний рух відчувається, як стрибок у воду зі стометрової висоти.

— Що? — тихо і безглуздо запитую я. Він просто стоїть і безпристрасно дивиться в моє обличчя.

Кувалда так довго не відповідає, що я починаю дуже чітко чути гуркіт серця у вухах.

І відстукує воно щось, що явно нагадує Моцарта.

"Реквієм", наприклад.

Я ніколи не помічала, що сонячні промені можуть здаватися настільки бляклими, ніби сьогодні світло виявилося випаленим до того, як досягло поверхні землі. Природа навколо, як і обстановка на паркові, здається завмерлою.

Це такий дивний момент, що мені страшно поворухнутися.

— Я заїду до нотаріусів, це терміново, потрібно сьогодні, — раптово жорстко вимовляє Кувалда і зачиняє двері.

— Щ-що? — обурююся я в порожнечу, покручуючись на одному місці і спостерігаючи як він обходить Урус тяжким кроком. — Ні! До яких ще нотаріусів?!

Тепер ще їхати спеціально до нотаріусів? Нотаріуси на трасі не зустрічаються. Спочатку — гіпермаркет, тепер це?!