Читати книгу - "Виграй мене , Ольга Манілова"

— Ти мене зовсім не знаєш, — намагаюся надати я голосу впевненості. І не можу відліпити усмішку від обличчя: — Сестри бувають різними.

— А я не про сестер. Ти ж зрозуміла, що я мав на увазі.

Він робить ще один ковток води і злегка покручує склянку з товстого скла в руці. Сподіваюся, ніхто не бачить як ми вперто не відводимо одне від одного очей.

Особливо я готова благати про те, щоб ніхто не помітив, як я нервово вдавлюю п'яту в підлогу.

— Така дивна розмова у нас, — я повертаю все на жарт, але Кувалда явно відмовляється слідувати цьому сценарію.

— Ти ж любиш усе дивне, — стверджує він. — Вірно?

"Він не знає", повторюю я про себе. Кувалда не може знати. Телефон у рюкзаку він точно не вмикав. І здогадатися теж не зумів би.

— Напевно, — знизую я плечима. — До речі, я якось замінувала школу.

Широко посміхаюся і теж випиваю води.

— Ти маєш на увазі, ти подзвонила і сказала, що школу заміновано? — постукує Кувалда пальцями по столу.

— Ні, — зітхаю я, — реально замінувала.

Наступний ковток кожен із нас робить одночасно, тільки Кувалда вже ледь помітно напружує руку, коли я поспішно відводжу погляд.

— Це... правда, — тихо коментує він, і його очі усміхаються. — Чорт забирай, ти ж не брешеш.

— Ну чому ти вважаєш, що я готова постійно брехати? — бурчу я.

— Це тобі варто було ставати хокеїстом, а не Резницькому і Резнику, — навіть задумливо почухує капітан Щедрість підборіддя, і тепер його очі наче змінюють колір, коли я починаю сміятися. — Ти б відривалася на льоду. На повну котушку.

Мені здається... він спеціально сказав це таким тоном, щоб повеселити мене.

— Я не питатиму, чому ти так вчинив на останньому матчі. Ти ж не відповіси. Але як це... все вирішиться в новому сезоні?

— Останні сезони взагалі були проблемними. Прибрали тафгаїв, нові порядки, ліга хоче залучити інших рекламодавців і водночас задовольнити старих. Я зробив те, що вважав за потрібне.

Незважаючи на те, що я більш-менш "розумію" хокей, я посередньо знаю історію спорту — тому я не знаю, чи траплялися прецеденти, коли капітан однієї з команд відкинув ключку і відмовився продовжувати матч, а його команда... не стала догравати без нього.

Після такого млявого фіналу верхівка хокейної ліги загрузла в розбірках. Бо мій брат, капітан "Скалозубів", і один зі співвласників "Скалозубів" порахували, що Кувалді спустили з рук кричущу поведінку.

— Тобто... ти й далі будеш чинити, як вважаєш за потрібне? — цікавлюся я.

— Я збираюся купити "Барсів". Стати власником на 51%.

Він каже це таким буденним тоном, що я не одразу усвідомлюю сенс почутого.

— Адже це дуже дорого? — приголомшено запитую я.

— Я вважаю, що я дещо придумаю.

Впевнена, що Кувалда вже все продумав. Просто повірити не можу!

Навіщо йому команда?

— О ні, о Боже, ти... Що, правда? — підпираю щоку кулаком, але тільки для того, щоб спробувати приховати ступінь веселощів і радості. — Тільки не кажи, що ти злив матч, щоб занизити вартість команди?

Недарма мій брат терпіти не може Кувалду, усі схеми-махінації-хитрощі Артуру огидні.

— Ну не те щоб ціна занадто впала. Але найгучніший скандал тепер трапився до того, як я почну викуп команди, — із серйозним виглядом відповідає Кувалда, але ми посміхаємося один одному так довго, що моя нога сама по собі починає розгойдуватися.

Він дивиться на мене неймовірно ясними очима, ніби зсередини вперше виглянула назовні зовсім інша людина.

— От Артур би мене вбив, якби почув, але я насправді думаю, — злегка хихикаю я, — що ти б виграв тоді. Якби не зупинив матч.

Вираз його обличчя особливо не змінюється, але хокеїст моментально піднімається і звертається до мене вже зовсім іншим тоном:

— Виїжджаємо за двадцять хвилин, заїдемо в магазин, як я казав.

Навіть коли я з рюкзаком спускаюся вже вниз, то все одно не можу позбутися відчуття прикрості. Уже сотні разів прокрутила в голові нашу останню розмову. Що я такого сказала?

Я все зіпсувала. Ще й почала хихикати як пришмалена, він, напевно, прокинувся і згадав, з ким має справу.

Аж туга бере.

До всього іншого, Кувалда утримує маску непроникності на обличчі, коли прямує до виходу, і рухи масивного тіла здаються скутими.

Тому я просто не можу втратити можливість.

— Вибачте, — дивлюся я на адміністраторку своїм фірмовим поглядом і шепочу з відчаєм, — а у вас шматочка хліба не знайдеться? Маленького? Такого, щоб не... шкода для мене.

Жінка з темно-червоним волоссям переводить ошелешений погляд на Кувалду і помітно зсуває брови. Вона навіть рішуче випрямляється, обсмикуючи низ піджака, коли каже:

— Само собою зрозуміло, дитинко. Ми зараз дамо тобі з собою...

Трохи... розгніваний Кувалда зло сміється, намагаючись видати свій оскал за фірмову привітну посмішку:

— Це в неї глисти, — басить мені просто у вухо цей дикун. — Їй... дозволено їсти! Усе! Ви ж самі бачили, у їдальні.

Постійно тягати мене за комір, як кошеня, мабуть, входить у нього в звичку. Хоч би дивився, щоб я не спіткнулася! Мені залишається лише обійматися з рюкзаком, поки Кувалда силою дотягне нас до Уруса.

— Ти не залишив їм автографа, як обіцяв...

Мій рот сам по собі захлопується, коли Кувалда притискає мене до машини. Наші обличчя опиняються так близько, що помітні бурштиново-жовті прожилки малюнка його очей.

— Не уявляй, не сподівайся, не думай, чорт би тебе забрав, що я не засуну тебе в багажник, — роздуваються його ніздрі.

— Але ти... ж не засунеш мене в багажник? — занадто високим голосом запитую я і намагаюся влаштувати між нами рюкзак.

— О, тепер ти захвилювалася!

Присягаюся, блакитні очі хижо примружуються.

— А ти... — майже заїкаюся я. — Ти весь час так сильно злишся!

— Я взагалі не злюся!

— Але це неправда! Чому ти злишся на мене?